Читати книгу - "Кляті вечорниці, Герцог Фламберг"

Війна, немов розлютований звір, на деякий час відступила, залишивши після себе спустошені поля, зруйновані хати та розбиті серця. Але для жителів села повернення хоч і тимчасового миру стало справжнім святом. Серед тих, хто повернувся, були й двоє найулюбленіших козаків – Іван Іскра та Гриць Бобренко.

Іван, високий та міцний, з рубцем над оком, що надавав йому особливої мужності, ступив на знайому землю, ніби на святиню. Його погляд зупинився на Марусі, яка зустрічала козаків на околиці села. Серце завмерло від болю. Він кохав її таємно, мовчки спостерігаючи за її коханням до Гриця.

Гриць, завжди веселий та жартівливий, тепер виглядав задумливим і відстороненим. Він коротко привітався з Марусею, а потім відвернувся, ніби її присутність його обтяжувала. Маруся, приголомшена такою холодністю, відступила на крок назад. Її очі наповнилися сльозами.

Село зустрічало їх як героїв. Увечері, коли село зібралося на площі, розпалювали багаття. Козаки розповідали історії про свої пригоди, співали пісні. Але навіть у гурті людей, Маруся відчувала себе самотньою.

Іван, сидячи біля багаття, спостерігав за Грицем та Марусею. Його серце розривалося від ревнощів і болю. Він розумів, що ніколи не зможе бути з Марусею, але не міг змиритися з тим, що вона страждає через Гриця.

Маруся, не витримавши, тихо відійшла від багаття. Вона знайшла затишне місце під старою липою і розплакалася. Її кохання було таким сильним, а відповіді на нього – таким холодним. Вона не розуміла, що сталося з Грицем, чому він змінився так сильно.

Дні перетворювались на тижні, а тижні – на місяці. Мир, що настав після війни, мав принести спокій і радість, але для Марусі він став справжнім випробуванням. Гриць, коханий, якого вона чекала з такою надією, ставав дедалі байдужішим. Його погляд, колись сповнений тепла і ніжності, тепер ковзав по ній, ніби бачив чужу людину.

Одного вечора, прогулюючись берегом річки, Маруся побачила їх – Гриця і Лізу. Вони йшли, обнявшись, сміючись. Серце Марусі пронизало гостре лезо ревнощів. Ліза, її подруга дитинства, завжди була поруч, але Маруся ніколи не підозрювала її у зраді.

Мстислав, молодший брат Лізи, стояв неподалік, спостерігаючи за ними. Його погляд був спрямований на Марусю. В ньому читалася якась дивна суміш захоплення і співчуття. Здавалося, він розумів біль, який вона відчувала.

Випадково підслухавши розмову кількох жінок біля криниці, Маруся дізналася страшну правду. Виявилося, що Ліза нібито приворожила Гриця. Ці слова прозвучали в її вухах як грім серед ясного неба. Вона не хотіла вірити, але всі ознаки вказували на те, що це правда.

Маруся повернулася додому з розбитим серцем. Вона замкнулася в своїй кімнаті і довго плакала. Все, у що вона вірила, все, про що мріяла, розбилося на дрібні шматочки.

Її кохання було зраджено, її довіра – розтоптана. Вона відчувала себе самотньою і покинутою всім світом. Здавалося, ніколи більше в її житті не буде щастя.

Мстислав, дізнавшись про те, що сталося, прийшов до Марусі. Він намагався її заспокоїти, сказати лагідне слово, але всі його спроби були марними. Маруся відштовхувала його від себе, не бажаючи нікого бачити.

Вона розуміла, що Мстислав ні в чому не винен, але його близькість до Лізи тільки посилювала її біль. Вона ненавиділа їх обох – і Гриця, який зрадив її, і Лізу, яка відібрала у неї коханого.

Ніч за ніччю Маруся мучилася від безсоння, згадуючи всі щасливі моменти, проведені з Грицем. Вона проклинала долю, яка так жорстоко з нею поступила. Але разом з тим, в її серці зароджувалася якась дивна сила, яка допомагала їй боротися з болем.

×××

Здавалося, що в тісній світлиці розірветься повітря від крику. Марина, з очей якої сипалися іскри люті, кинулася на Марусю, ніби дикий звір. Її пальці, перетворившись на гострі кігті, впивалися в ніжну шкіру суперниці, залишаючи на ній багряні сліди. Кожна подряпина була мов крик розпачу, спробою відігнати від себе цю загрозу, цю іншу жінку, яка наважилася посягнути на її щастя.

Маруся, злякана і розгублена, відступала, намагаючись прикрити обличчя руками. Сльози котилися по її щоках, змішуючись з крапельками крові. Вона шепотіла відчайдушні слова, повторюючи, що кохає лише Гриця, що Марина помиляється, що вони з Мстиславом ніколи не були разом. Але її слова тонули в реві й шаленій люті Марини.

Кожна подряпина була мов удар ножем по серцю, кожне зітхання – мов крик про допомогу. Маруся відчувала, як її світ розвалюється на шматки. Кохання, яке вона так берегла, перетворилося на прокляття. Вона бачила в очах Марини лише ненависть і бажання знищити.

Мстислав стояв осторонь, спостерігаючи за цією жорстокою сценою. Його обличчя було бліде, очі сповнені жаху і докорів. Він розумів, що став причиною цього болю, цього безумства. Але він не міг нічого зробити, не міг зупинити цю бурю, яку сам же й розв’язав.

І раптом, немов блискавка, спалахнула думка. Маруся відштовхнула Марину і кинулася до скрині, дістала звідти маленький, потертий килим. Це був їхній із Грицем килим, на якому вони сиділи вечорами, мріяли про майбутнє. Вона розгорнула його і кинула Марині під ноги.

– Ось, подивися! – крикнула вона, її голос тремтів від хвилювання. – Це наш килим, наш таємний знак! Ми з Грицем кохаємо один одного, і ніщо не зможе нас розлучити!

Марина опустила очі на килим. Вона ніколи не бачила його раніше, але щось у ньому зачепило її. Можливо, це була відчайдушна надія Маруси, або ж якась інша сила, яка намагалася зупинити цей безумний танець смерті.

Повільно вона підняла голову і подивилася на Марусю. В її очах ще тліла лють, але вже з’явилася якась вагання. Вона ніби вперше по-справжньому почула слова Маруси, побачила її біль і відчай.

І раптом, немов хтось вимкнув світло, лють зникла. На її обличчі з’явився вираз глибокого смутку. Вона повільно підійшла до Марусі і обійняла її.

– Вибач, – прошепотіла вона. – Я не хотіла завдати тобі болю.

Дві жінки стояли, обійнявшись, сльози котилися по їхніх щоках. Вони більше не були ворогів, вони були просто двома жінками, які кохали різних чоловіків. І хоча їхні серця були розбиті, вони знайшли в собі сили пробачити і почати все спочатку.