Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бекир ударив. Краєм ока він побачив Правого, до якого нарешті підскочив Ніязі.
Близнюки почали втрачати форму. Руки, що виросли з ниток, витончилися і
стали кволими. Вони нарешті видихнулися й потребували возз’єднання.
— Саша Бідний сказав «Досить!», пташенята, — прохрипів очільник
акинджиїв і вдарив батогом об землю. Бекиру вчулося роздратування. — Ми ж
не хочемо зіпсувати гарненьке личко незміненого Бекира?
— Хай тебе забере джадал! — Лівий виплюнув у пил кривавий згусток. —
Хай прокляне Бог Спалахів! Ми ще побачимо твої кишки на Дереві Болю! І
вип’ємо суп із твоїх незмінених кісток! — кидав прокльонами Лівий, поки до
нього, щоб з’єднатися, підповз Правий.
«Наче це не я, а вони мені натовкли пику», — про себе усміхнувся Бекир.
Врізати улюбленим синам Саші Бідного, ще й на його очах — це вартує того, щоб бути захопленим у Дешті.
— Обшукайте їх, — наказав Саша.
— Ні! — відповів Бекир і відчув, як тонко й істерично прозвучав його
голос. — Я переміг у чесному бою. Усе моє має залишитися зі мною. Дешт
любить чесних. Це закон.
— Азіз-баба так каже, — пропищав Ніязі. Саша нагородив його уважним
поглядом, наче ось щойно зрозумів, що перед ним онук старійшини Ак-Шеїх.
— Закон Дешту, — несподівано підтримала хлопчиків Скіф’янка, яка
щойно під’їхала. Це була міцна темношкіра жінка, яка їздила не на тулпарі, а на
справжньому коні. Кінь, як і більшість тварин у Дешті, мав зовнішній скелет. На
плечі Скіф’янки бовтався лук. Її скроні були виголені, а потилицю прикрашав
кінський хвіст. Лоб і вилиці синіли від татуювання. Написи спускалися шиєю та
закінчувалися на пальцях. Лінії звивалися й не знаходили спокою, наче пущені
під шкіру змії. Ширилися чутки, що іноді ці тату могли передбачити майбутнє. У
руці жінка тримала руку щойно вбитого кхартала. Темні губи червоніли від
свіжої крові. Подейкували, що Скіф’янка зрадила царицю амазонок Гікію і
прибилася до зграї Саші Бідного. Рідко який чоловік зважувався з нею
сперечатися.
На мить повисла тиша. Було чутно сопіння тулпарів і відсапування
Близнюків.
— Добре, — прохрипів Саша Бідний. — Можеш обрати сам, що віддати
хлопцям. Вони чесно билися. Заслужили. — Саша витяг з-під сідла шмат
просякнутого потом тулпара м’яса й кинув Близнюкам. Вони у два рота
накинулися на подарунок. Їм ще довго доведеться відновлювати сили. — Це має
бути щось гідне.
— Віддай їм отруту ана-арахни, — прошепотів Ніязі, і Бекир подумки
прокляв його невтомний язик. Це найцінніше, що він мав.
— У вас є отрута ана-арахни? — Джин наче вперше зацікавився хлопцями.
Шейтан, який знову взявся за кістку, ледь не вдавився.
— Нехай буде отрута, — простогнав Правий, наче погодився прийняти
смердючу кесератку.
Бекир витяг із кишені пляшечку й кинув Близнюкам. Дві руки, що за мить
до того належали різним тілам, синхронно схопили трофей. Брати знову стали
одним цілим.
— Ви поїдете з нами. Твоя Ма не пробачить, якщо я лишу таких цінних
пташок у Дешті, — вичавив із себе Бідний. — Лізьте в мажару.
Найдужче Бекиру хотілося плюнути в жовті очі Саші й відмовитися, але
вибору не було. «Маленький друг» не вгавав і продовжував кидати жмені пилу
під ноги тулпарам. Усе вказувало на те, що от-от почнеться суєрна буря. Краще
потрапити в Ак-Шеїх милістю Саші Бідного, ніж залишитись у Дешті під час
бурі. Бекир та Ніязі залізли до клітки.
Тільки тепер хлопець зауважив, що вона була не порожньою. У кутку
зіщулилася дівчинка. Бекира найдужче здивувала усмішка, з якою вона зустріла
нових сусідів. Щира й беззахисна.
— Добряче ти їх. — Дівчинка простягнула руку. Бекир покосився на
розтулену долоню. В Ак-Шеїх
так не віталися. Ма розказувала, що одразу після Спалахів багато хто
думав, що зміни передаються через доторк. — Мене звати Чорна Корова. —
Дівчинка наче й не помітила реакції Бекира. Вона відкинула з обличчя чорне
пасмо. Волосся заворушилося, на маківці показалася тваринка, схожа на
кесератку.
Ніязі злякано здригнувся.
— Це йилангек, я кличу його Забувайком. Хочеш лизнути? — Чорна
Корова дістала ящірку, торкнулася слизької шкіри й засунула пальця собі до
рота. — Гей, неждиси, — прогугнявив Шейтан із козлів, — відповідаєте за
кожну волосину цієї цицюні. Раптом що, сам вам серця повідгризаю. — Шейтан
гикнув, але його очі залишилися серйозними. Вони говорили: «Не смій навіть
згадувати, що я навчив тебе ловити ана-арахну».
Мажара рушила. Бекир нишком роздивлявся дівчинку. Це була перша
незмінена його віку, яку йому доводилося зустріти, але він удавав, що це його
ніскільки не бентежить. Ніязі ж відверто витріщався.
— Не бійтеся, — прошепотіла дівчинка і скосила темні вузькі очі на
Шейтана, — він не злий. Так, прикидається. Але поділився із Забувайком
м’ясцем. А ти гарний, — несподівано додала Чорна Корова й усміхнулася
Бекиру.
Щоки хлопця запалали. Ніязі кашлянув, намагаючись приховати сміх.
— Ти такий, як я — незмінене дитя! Тебе теж з’їдять на Андир-Шопай?
— Ні, ми самі з Ак-Шеїх, — замість нього відповів Ніязі. — І це Бекир. Він
має ім’я. А не як ти. Чорними Коровами називають лише священних жертв. І
своїх у нас точно не їдять. Хоч і незмінених.
На подив Бекира, попри те, що Ніязі її образив, дівчинка засміялася.
— Чорна Корова так до мене прилипло, що я вже й не пам’ятаю іншого
імені.— А ти… Ти що? Ти хіба зовсім не боїшся, що тебе зварять і з’їдять? — не
міг повірити Бекир. Це було його нічним кошмаром, а тут схожа на нього
дівчинка так спокійно говорить про Андир-Шопай.
— Узагалі-то її тіло допоможе нам не змінюватися й не хворіти,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.