Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Вважається, але доказів немає? — запитала Кармен.

— Немає, — Кінг зиркнув на гурт шукачів, які показалися на стежці; з облич було видно, що новини невтішні. — Але він був дрібним злочинцем, який вічно замахувався на справи, що були йому не по зубах. Приторговував наркотиками, крутився біля байкерських банд. Рано чи пізно він мав закінчити у в’язниці, як і його старий, або ж розлютити не ту людину й поплатитися за це. Зараз у Мельбурні дехто намагається це підтвердити, — похмуро посміхнувся Кінг. — Краще було б, якби це зробили ще тоді. Але ж усі тільки зраділи, коли такий хлоп, як Сем Ковач, зник безвісти. Татусь єдиний переймався його долею.

— А чому ви вирішили, що він має якийсь стосунок до Аліси Рассел? — поцікавився Фок.

— Слухайте, нічого ми не вирішили. Не остаточно. Але ж завжди була теорія, що Мартин Ковач має в буші базу. Сховок, де можна залягти на дно. Свого часу вважалося, це неподалік місця, де зникали жертви, та навіть якщо сховок і був, його так і не знайшли, — нахмурився Кінг. — З того, як описували колибу жінки, є віддалений шанс, що вона таки з ним пов’язана.

Фок і Кармен перезирнулися.

— Ми їм не казали, — мовив Кінг. — Вирішили, не варто їх хвилювати, поки ми не впевнені, що хвилювання виправдане.

— І ви гадки не маєте, де та колиба?

— Їм здається, це десь на півночі, але «північ» тут — збіса велика територія. Ми досі погано дослідили сотні гектарів.

— А можна звузити пошуки на основі сигналу з Алісиного телефону? — запитав Фок, але Кінг похитав головою.

— Якби вони були десь на висоті, тоді — можливо. Але, схоже, не в нашому випадку. Є «кишені», де може пощастити зловити сигнал, але системи немає. Іноді це кілька квадратних метрів, а іноді сигнал то з’являється, то щезає.

Шукач зі стежки покликав Кінга, і той у відповідь помахав рукою.

— Даруйте, мені час. Поговоримо згодом.

— А решта групи з «БейліТенантсу» ще тут? Нам потрібно з ними побалакати, — мовила Кармен, рушаючи за ним назад через дорогу.

— Я попросив жінок поки що побути тут. Усі чоловіки, крім Данієля, поїхали. Як треба буде, можете сказати їм, що ви допомагаєте мені. Якщо, звісно, ділитиметеся інформацією.

— Так, ясна річ.

— Ходімо, познайомлю вас з Іяном Чейзом.

Кінг махнув рукою, і від гурту шукачів відділився молодик у червоній флісці й попрямував до них.

— Він тут керує програмою «Авторитетні пригоди», — сказав Кінг, притлумлюючи посмішку. — Послухаєте, як він розпинатиметься, що тут усе передбачено й гарантована повна безпека.

*

— Триматися визначеного маршруту дуже легко, — розповідав Іян Чейз. Це був жилавий темночубий парубок, який раз у раз кидав погляд на буш, наче очікував, що звідти от-от з’явиться Аліса Рассел.

Фок і Кармен повернулися на турбазу, рухаючись безлюдним путівцем за Чейзовим мінівеном. І зараз Чейз стояв, спираючись рукою на дерев’яний знак, від якого починався маршрут. Майже стерті негодою різьблені літери складалися в слова «Водоспад Мірор-Фолз». Під ногами бігла стежка, яка, звиваючись, пірнала в буш і зникала з очей.

— Жіноча група почала звідси, — сказав Чейз. — Маршрут на водоспад у нас навіть не найскладніший. За рік тут проходить п’ятнадцять груп — і ніяких проблем.

— Ніколи? — запитав Фок, і Чейз переступив з ноги на ногу.

— Ну, іноді буває. Часом групи запізнюються. Але зазвичай вони просто відстають, а не губляться. Якщо пройти їхнім шляхом назад, зразу видно, що після останнього привалу вони заледве тягнуть ноги. Не можуть уже нести наплічники.

— Але не цього разу, — промовила Кармен.

— Ні, — похитав головою Чейз. — Не цього разу. На другому й третьому привалі ми залишаємо в замкнених скринях харчі й воду, щоб групам не доводилося всі припаси тягнути на собі. Коли дівчата не вийшли в строк, у буш пішло кілька лісників. Ну, вони знають стежки навпростець. Перевірили скриню на третьому привалі. Не схоже було, щоб дівчата взагалі туди дійшли. Та сама картина була й на другому. Ось тоді ми й викликали поліцію.

Витягнувши з кишені карту, він показав товсту червону лінію, яка широкою дугою вела через північ на захід.

— Ось цим маршрутом вони йшли. Мабуть, збилися з дороги десь отут, — тицьнув він у папір між хрестиками, які позначали перший і другий привали. — Ми майже певні, що вони звернули на стежку кенгуру. Питання в тому, де саме вони зрозуміли, що час повертатися назад.

Фок роздивився маршрут. На папері той здавався легким, але Фок знав, що буш буває оманливим.

— А де йшла чоловіча група?

— Вони почали приблизно за десять хвилин їзди звідси, — тицьнув Чейз на іншу лінію, цього разу чорну.

Першого дня вона тягнулася майже паралельно жіночому маршруту, потім звертала на південь, а закінчувалася на заході, в тій самій точці. — Хлопці вийшли майже на годину пізніше, але мали достатньо часу, щоб дійти до першого привалу. І, схоже, достатньо часу, щоб завітати на кілька келишків у жіночий табір.

Кармен звела брову.

— Таке практикується?

— Не заохочується, але трапляється. Між двома маршрутами пройти нескладно, але завжди є ризик збитися з дороги. І тоді можна по-справжньому загубитися.

— Чому чоловіки затрималися? — запитав Фок. — Наскільки я зрозумів, приїхали ви всі разом?

— Окрім Данієля Бейлі, — відповів Чейз. — Він спізнився на автобус.

— Справді? А пояснив чому?

— Не мені, — похитав головою Чейз. — Він вибачився перед рештою чоловіків. Сказав — справи затримали.

— Ясно, — зронив Фок, знову вдивляючись у карту. — Вони одержують це в день виходу чи...

Чейз похитав головою.

— Ми розсилаємо карти за два тижні до походу. Але вони отримують лише одну карту на групу, й ми просимо не робити копій. Звісно, це неможливо перевірити, але це одна