Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Яке нещастя!

– Лиха доля, що тут скажеш? Ну й от – ситуація. А в неї тільки одне бажання лишалося: вези мене, каже, сюди. Мовляв, у неї таке відчуття, що якби нам власний куток, щось маленьке, то зразу ж буде зовсім інша справа. Чимало ми занехаяних халуп перебачили, але нарешті поталанило – напа́дали цю. Затишок, тиша, відлюддя – ні тобі машини не їздять, ні грамофони по сусідству не виють. От я її одразу ж і винайняв.

На цих останніх словах ми підійшли до самої сторожки. «Ку́ї!»[47] – луною розлігся гучний голос Крофта, на що долинула відповідь: «Куї!»

– Заходьте, – запросив нас господар. Двері стояли відчинені, і він, щойно переступивши порога, піднявся коротким прольотом східців у затишну спальню, де на дивані лежала дебела жінка середніх літ із сивим волоссям і дуже милою усмішкою.

– І хто б ти, мамцю, думала перед тобою? – спитав її чоловік. – Сам Еркюль Пуаро – всесвітньо знаменитий детектив екстра-класу. Привів ось, щоб ти потеревенила з ним.

– А бодай мені, я просто слів не знайду! – вигукнула місіс Крофт, тепло потискаючи моєму другові руку. – Читала я про ту історію з «Блакитним потягом», у якому вам саме трапилось їхати, та й про багато інших розслідувань! Відколи з моєю спиною сталася ця біда, я, мабуть, перечитала геть усі детективи, які тільки бувають на світі. Здається, ніщо інше так не допомагає вбити час. Берте, любий, гукни-но Едіт, нехай принесе нам чаю.

– Правильно мислиш, мамцю.

– Вона така собі доглядальниця, ця Едіт, – пояснила австралійка. – Забігає щоранку привести мене в божеський вигляд. Бо ми не морочимося зі слугами. Берт дає всьому раду не гірше, ніж будь-яка прибиральниця або кухарка, і так хоч би має куди себе діти, ну й ще клопочеться коло саду.

– А осьде і я, – сказав містер Крофт, уносячи тацю. – Нумо до чаювання. Сьогодні, мамцю, особливий день у нашому житті.

– Ви, містере Пуаро, певно, гостюєте десь поблизу? – спитала жінка, доки сама, нахилившись, заходилася орудувати заварником.

– О так, мадам, я тут на відпочинку.

– Ще б пак, я читала, що ви відійшли від справ, тож тепер завше «на заслуженому відпочинку».

– Ах, мадам, не варто вірити всьому, що пише преса.

– О, що правда, то правда. Тож ви й досі при ділі?

– Коли трапляється цікава справа.

– Невже ви й тут по роботі? – проникливо поцікавився Крофт. – І просто напускаєте туману, мовляв, у мене відпустка?

– Не бентеж його такими запитаннями, Берте, а то він більше не прийде, – дорікнула тому дружина. – Ми люди прості, містере Пуаро, і ви, завітавши сюди, робите нам величезну приємність – і ви, і ваш друг. Воістину й гадки не маєте, як нас порадували.

Вона висловила своє задоволення так природно та щиро, що моє серце геть зовсім розтануло.

– Але й нехороша історія вийшла з тією картиною, – промовив господар.

– Бідолашна дитина, її ж убити могло, – із непідробним почуттям сказала місіс Крофт. – А вона такий уже сонячний зайчик! Щоразу, коли забігає сюди, ці стіни ну просто тобі оживають. Я чула, її не надто люблять в окру́зі. Але так уже повелося в цих англійських містечках: не до душі їм, бачте, живе та веселе дівча. Не дивно, що вона тут ненадовго затримується. І скільки б той її довгоносий кузен не переконував осісти раз і назавжди, звити кубельце й усе таке інше, а все ж шансів у нього, скажу я вам, менше, ніж… е-е… ох, навіть і порівняння не підберу…

– Не пліткуй, Міллі, – спинив її чоловік.

– Ага! – вигукнув Пуаро. – То он звідки вітер віє! Жіноче чуття – його не обдуриш! То містер Чарльз Вайз закоханий у нашу маленьку подругу?

– До нестями, – запевнила місіс Крофт. – Але не піде вона за сільського законника. І я її розумію. Як не крути, а він порожнє місце. Мені так хочеться, щоб вона побралася з тим милим моряком – як його? – Челленджером. І гірших женихів вважають завидними! Нехай він і старший за неї, то й що? Вгамуватися – от що їй ніяк не завадить. А то гасає по всіх усюдах, ба навіть і Континентом, та все сама або з тою дивакуватою місіс Райс. Вона славне дівча, містере Пуаро, чого-чого, а цього я певна. А все ж непокоїть вона моє серце. Останніми днями нещасний у неї вигляд. «Зацькований» – от як я його називаю. І це не дає мені спокою! Мені ж бо не просто так небайдуже до неї, правду я кажу, Берте?

Той щось занадто різко скочив зі стільця.

– Міллі, не треба про це… – сказав він і перевів розмову на інше: – Містере Пуаро, ви часом не хочете побачити знімки з Австралії?

Решта візиту пройшла без пригод, і ми за десять хвилин попрощалися.

– Чудесні люди, – поділився враженням я. – Такі прості, без претензій, типові тобі австралійці.

– Вони вам сподобалися?

– А вам ні?

– Трималися дуже привітно… і приязно.

– Ну, а в чім тоді річ? Я ж бачу, щось не так.

– Якісь вони трішки занадто «типові», – задумливо проказав Пуаро. – Цей вигук «куї», це настирливе бажання показати фотографії – хіба не перегравали вони?

– Та ви просто підозріливий старий чорт!

– Маєте рацію, mon ami. Я підозрюю кожного… і в усьому. Мені страшно, Гастінґсе, страшно.

Розділ шостий

Візит до містера Вайза

Пуаро міцно тримався за континентальний сніданок. І бачити, як я поглинаю яєчню з беконом, гнітило його, позбавляючи душевної рівноваги, таке він завше повторював. Тож снідав у ліжку, кавою з круасанами, даючи мені змогу почати свій день із традиційного сніданку англійця – яєць, бекону та джему.

У понеділок уранці, прямуючи вниз, я зазирнув у кімнату до друга. Вбраний у шикарний халат, той сидів, напівзвівшись, на ліжку.

– Bonjour[48], Гастінґсе, а я саме зібрався дзвонити. Написав ось цидулку, подбайте, коли ваша ласка, щоб її доставили у «Дім на околиці» й