Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

Homo habilis гасали по деревах та гойдалися на гілках у своєму маленькому закутку світу, оббивали кам'яні знаряддя, пестили одне одного та парувалися. Потім, десь 1,8 мільйона років тому, вони зникли. Це відбулося, схоже, досить раптово, хоча одна з проблем у досліджуванні еволюції людини — складність точного датування знахідок. Здебільшого ми залежимо від того, що шари породи, що містять викопні кістки чи знаряддя, можуть також містити нестабільні радіоактивні ізотопи з відомою швидкістю розпаду, отож, датуємо знахідки за вмістом ізотопів. Однак межі похибки такого датування можуть становити десятки тисяч років, тому «раптовий» кінець світу Homo habilis може означати кілька чи кілька тисяч термінів життя.

Коли Чарлз Дарвін протягом 1840-х та 1850-х років обмірковував природній відбір, він припустив, що процес полягав у повільному накопичуванні крихітних змін. Однак у 1970-і біолог Стефан Джей Ґулд запропонував іншу ідею — що протягом тривалих відтинків часу нічого не відбувається, а потім якась подія запускає каскад змін. Теперішні еволюційники поділилися на таких, що вважають кращим підходом модель поступових змін (критики називають її повзкою еволюцією), та тих, що підтримують Ґулдову ідею «точкової рівноваги»[29] (еволюції поштовхами). Втім остання, безперечно, краще пояснює зникнення Homo habilis. Близько 1,8 мільйона років тому клімат східної Африки посухішав і ліси, де жили Homo habilis, поступилися місцем відкритій савані. Саме тоді замість Homo habilis постали мавполюди[30] нового типу.

Наразі я не даватиму назви цим новим мавполюдям. Поки що зазначу лише, що вони мали більші мізки, ніж Homo habilis, зазвичай близько 800 куб. см, і не мали довгих мавпоподібних рук Homo habilis, тобто, цілком можливо, більшість часу перебували на землі. Вони мали також більший зріст. У Наріокотоме в Кенії знайдено скелет віком півтора мільйони років. Він відомий як Турканський хлопчик, належав дитині п'ятьох футів на зріст, що виросла б до шістьох футів, якби дожила до дорослого віку. Його кістки не лише довші, ніж у Homo habilis, вони ще й тонші, а це дає змогу припустити, що він та його сучасники більше покладалися на розум та знаряддя, ніж на грубу силу.

Багато хто з нас вважає, що тямущість є самоочевидною чеснотою. Чому тоді Homo habilis, що мали потенціял мутувати в цьому напрямі, марно протинялися протягом майже півмільйона років, а потім «раптово» перетворилися на істот більшого зросту та з більшим мозком? Найвірогідніше пояснення полягає в браку харчів. Великий мозок багато чого потребує. Наш мозок зазвичай складає 2 відсотки ваги тіла, а споживає до 20 відсотків здобутку енергії. Великий мозок створює й інші проблеми: він потребує великого черепа, насправді такого великого, що сучасним жінкам нелегко проштовхувати народжуваних дітей з великими голівками уздовж пологових шляхів. Жінки дають собі з тим раду, народжуючи дітей передчасно. Якби наші немовлята залишалися в материнській утробі аж до досягнення майже самодостатности (подібно до інших ссавців), надто великі голови не давали б їм виходити назовні.

Однак ризикове народжування дітей, роки виховання та величезний мозок, що спалює п'яту частину нашого живлення, в будь-якому разі задовольняють нас більше, ніж якби таку саму кількість енергії треба було витрачати на вирощування пазурів, додаткових м'язів чи великих зубів. Розумність дає значно більше переваг, ніж будь-яка з цих альтернатив. Втім менш очевидно, чому близько двох мільйонів років тому генетична мутація, що створила більший мозок, надала мавполюдині достатньо переваг, аби зробити зайві витрати енергії вартими того. Якби тямущість не компенсувала витрати на постачання сірих клітин, мозковиті мавпи були б менш успішними, ніж їхні тупіші родичі, відтак популяція швидко втратила б ці тямущі гени.

Можливо, річ у погоді. Коли не стало дощів і почали вмирати дерева, де жили мавполюди, мозковитіші і, можливо, здатніші до спілкування мутанти могли взяти гору над своїми мавпоподібнішими родичами. Замість тікати з трав'янистих земель, розумні мавпи знайшли способи, як на них виживати. Тоді в одну мить (у масштабі еволюції) жменька мутантів поширила свої гени на всю спільноту й цілком заступила важчедумних, низькорослих, лісолюбних Homo habilis.

Початки Сходу та Заходу?

 

и то через перенаселеність залюднених ділянок, чи то через сварки між гуртами, чи то просто з цікавости нові мавполюди були першими істотами цього типу, що полишили східну Афику. Їхні кістки знаходять скрізь від південного кінця континенту до азійських берегів Тихого океану. Однак не варто уявляти собі великі хвилі мігрантів на кшталт сюжетів фільмів про ковбоїв. Поза сумнівом, мавполюди мало усвідомлювали, що роблять, а долання цих величезних відстаней забирало величезний час. Від ущелини Ол-Аувай до Кейптауна в південній Африці далеко, дві тисячі миль. Щоб подолати цю відстань за сто тисяч років (саме таким видається цей відтинок), мавполюди мали щороку розширювати діяпазон свого пошуку харчів лише на 35 ярдів. Рух на північ із такою самою швидкістю мав привести їх на поріг Азії, і це підтвердилося 2002 року — у Дманісі (Грузія) археологи знайшли череп віком 1,7 мільйона років, що поєднує риси Homo habilis та новішої мавполюдини. Вік кам'яних знарядь з Китаю та викопних кісток з Яви (тоді ще не відокремленої від Азійського материка), можливо, майже такий самий, з чого випливає, що полишивши Африку, мавполюди пришвидшилися і в середньому долали за рік близько 140 ярдів[31].

Насправді можна сподіватися виокремити східний та західний способи життя лише після того, як мавполюди полишили східну Африку й поширилися теплими субтропічними широтами аж до Китаю. Можливо, тоді ми знайдемо саме відмінність між Сходом і Заходом. Згідно з археологічними даними, відмінні риси, явно притаманні Сходові чи Заходові, містяться у знахідках віком близько 1,6 мільйона років. Проте постає питання, чи ця відмінність достатньо вагома, аби вважати, що за нею криються справді відмінні способи життя.

Археологи знають про східно-західні відмінності від 1940-х років, коли гарвардський дослідник Гелем Мовіус помітив, що кістки нових мозковитіших мавполюдей часто знаходять разом з оббитими кам'яними знаряддями нових типів. Археологи дали найвиразнішим з них назву «ашельські рубила» («рубила», чи, дослівно, «ручні сокири», бо на вигляд вони подібні до сокир, навіть попри те, що їхнє очевидне призначення — різати, штрикати (проколювати) чи вдаряти; «ручні», бо їх тримали руками, а не прилаштовували до держаків; ашельські — за маленьким містечком Сент-Ашель у Франції, де їх вперше було знайдено багато). Назвати ці знаряддя витворами мистецтва було б перебільшенням, але їхня проста симетрія часто гарніша, ніж грубі відщепи та знаряддя з гальок