Читати книгу - "Шепіт серця, Ірина Бондарчук"

Софія та Артем сиділи в невеликій кімнаті, захованій у глибині старого будинку, який вони знайшли після досліджень у бібліотеці. Це місце було занедбаним, але всередині все виглядало так, ніби час тут зупинився. На столі лежали книги, папери й старі карти, а на стінах висіли картини, які здавалися частиною якоїсь великої загадки.

— Це точно те місце? — запитала Софія, розглядаючи одну з картин.

— Так, — відповів Артем, вивчаючи папери, які вони знайшли. — Тут згадується "шепіт серця". І це точно пов’язано з тією мелодією.

Софія взяла один із паперів і почала читати. Текст був написаний старовинним почерком, але вона змогла розібрати кілька слів: "зв’язок душ", "жертва", "істина".

— Що це означає? — запитала вона, показуючи папір Артему.

Він нахмурився, перечитуючи слова.

— Здається, ця мелодія не просто об’єднує душі. Вона щось забирає в обмін.

— Забирає? — Софія відчула, як її серце стискається.

— Так. Тут сказано, що мелодія "шепіт серця" може з’єднати дві душі, які розділені часом і простором, але для цього потрібна жертва.

— Яка жертва? — її голос затремтів.

Артем зітхнув і поклав папір на стіл.

— Це не уточнюється. Але, судячи з усього, це щось дуже важливе.

Софія відійшла до вікна, намагаючись переварити почуте. Її думки плуталися, але одне було зрозуміло: їхній шлях до істини був небезпечнішим, ніж вона уявляла.

— Ми не можемо просто зупинитися, правда? — запитала вона, дивлячись на Артема.

— Ні, — відповів він, його голос був тихим, але впевненим. — Ми вже занадто далеко зайшли.

***

Вони продовжили вивчати документи, намагаючись знайти більше інформації. Софія натрапила на запис, який здався їй особливо важливим:

"Мелодія відкриває двері, але не всі двері ведуть до світла. Той, хто грає, повинен бути готовий до втрати."

— Це пастка, — сказала вона, її голос наповнився тривогою.

Артем підійшов до неї і прочитав текст.

— Можливо, це попередження. Але ми не знаємо, наскільки воно правдиве.

— А якщо це правда? Якщо ми щось втратимо? — Софія дивилася на нього, її очі блищали від сліз.

— Ми повинні вирішити, чи готові ризикнути, — відповів Артем.

***

Їхня розмова перервалася, коли вони почули дивний звук. Це був шепіт, схожий на той, що Софія чула раніше. Він здавався ближчим і гучнішим, ніби хтось або щось було поруч.

— Ти це чуєш? — прошепотіла Софія.

— Так, — відповів Артем, напружено озираючись.

Шепіт вів їх до дверей у кінці кімнати. Вони обмінялися поглядами, але обидва розуміли, що не можуть просто піти.

— Ми повинні це перевірити, — сказав Артем.

Софія кивнула, хоча її серце калатало від страху.

Вони обережно підійшли до дверей і відчинили їх. За дверима була невелика кімната, в центрі якої стояв постамент. На ньому лежала ще одна лютня, схожа на ту, яку вони знайшли в саду.

— Що це? — запитала Софія, підходячи ближче.

— Схоже, це ще один ключ, — відповів Артем.

Він обережно взяв лютню і провів пальцями по струнах. Звук, який вона видала, був низьким і тривожним, ніби попередження.

— Це не та мелодія, — сказав він, відступаючи.

Софія помітила, що на постаменті були вирізьблені слова:

"Вибір завжди твій, але ціна незмінна."

— Що це означає? — запитала вона, але Артем не відповів.

Він дивився на лютню, ніби намагався зрозуміти, чи варто грати.

— Ми повинні бути обережними, — сказала Софія. — Це може бути пастка.

Артем кивнув, але його очі залишалися прикутими до інструмента.

— Ми дізнаємося правду, Софіє. Але ми повинні бути готові до будь-чого.

Вони вийшли з кімнати, залишивши лютню на постаменті. Шепіт стих, але їхнє відчуття небезпеки тільки посилилося.

***

Тієї ночі Софія довго не могла заснути. Її думки були зайняті тим, що вони дізналися. Вона знала, що їхній шлях приведе їх до істини, але якою буде ціна?

— Небезпечна правда, — прошепотіла вона, дивлячись на зоряне небо. — Але чи готові ми її прийняти?