Читати книгу - "Шепіт серця, Ірина Бондарчук"

Софія сиділа на лавці в парку, тримаючи в руках свій скетчбук. Сонце повільно ховалося за горизонтом, і небо переливалося золотаво-рожевими відтінками. Її думки були далекі від цього спокійного пейзажу. Вона відчувала, що їхній шлях із Артемом стає все складнішим, а правда, яку вони розкрили, змушувала її сумніватися у всьому, що вона знала про себе.

— Чи готова я до цього? — прошепотіла вона, малюючи ледь помітні лінії на папері.

Її малюнок зображував дві постаті, які стояли спиною одна до одної, розділені темною прірвою. Це було символом того, як вона зараз відчувала їхній зв’язок із Артемом. Вони були поруч, але водночас між ними було щось невидиме, що віддаляло їх одне від одного.

Софія закрила скетчбук і підвелася. Їй потрібно було знайти відповіді, але вона знала, що для цього спершу має знайти себе.

***

Вона вирушила до місця, яке завжди допомагало їй знайти спокій, — до старої майстерні свого дідуся. Це був невеликий дерев’яний будинок на околиці міста, де вона провела багато днів у дитинстві, спостерігаючи, як дідусь працює над своїми картинами.

Коли вона увійшла, її огорнув знайомий запах фарб і дерева. На стінах усе ще висіли картини, які дідусь створив багато років тому. Софія підійшла до однієї з них — великого полотна, яке зображувало поле з птахами, що летіли вдалечінь.

— Ти завжди казав, що птахи знають, куди летіти, — прошепотіла вона, торкаючись картини. — А як знайти свій шлях, якщо ти загубився?

Вона сіла за старий стіл, на якому все ще лежали дідусеві пензлі й фарби. Софія дістала скетчбук і почала малювати. Її руки рухалися майже автоматично, і з-під олівця з’являлися нові образи.

Вона намалювала себе, стоячи посеред темного лісу, оточену тінями. Але вдалині було світло — слабке, але яскраве. Це було щось, що кликало її вперед.

— Можливо, відповідь не в тому, щоб шукати зовні, — сказала вона сама до себе. — А в тому, щоб зрозуміти, хто ти є насправді.

***

Тим часом Артем теж шукав свої відповіді. Він сидів у своїй кімнаті, тримаючи в руках гітару. Мелодія, яку він намагався зіграти, була тією самою, що переслідувала його у снах. Але тепер вона звучала інакше — більш тривожно і невпевнено.

— Чому я завжди вагаюся? — запитав він себе.

Його думки постійно поверталися до Софії. Він відчував, що їхній зв’язок стає слабшим, і це лякало його.

— Я повинен знайти спосіб усе виправити, — сказав він, торкаючись струн.

***

Софія провела в майстерні кілька годин, заглиблена в свої думки. Вона згадувала моменти, які формували її життя: як вона вперше взяла в руки олівець, як дідусь учив її бачити світ по-іншому, як вона зустріла Артема і відчула щось, що неможливо пояснити словами.

Вона зрозуміла, що завжди шукала відповіді зовні, але, можливо, вони завжди були всередині неї.

Коли вона закінчила малюнок, на папері з’явилася сцена, яка змусила її серце завмерти. Вона намалювала себе й Артема, які стояли разом, тримаючись за руки, а навколо них розсіювалися тіні. Це було її бачення їхнього майбутнього — спільного, якщо вони зможуть подолати свої страхи й сумніви.

— Я повинна довіряти цьому, — сказала вона, дивлячись на малюнок.

***

Того вечора Софія зателефонувала Артемові.

— Нам потрібно поговорити, — сказала вона.

— Я теж про це думав, — відповів він.

Вони домовилися зустрітися в парку наступного дня. Софія відчувала, що ця розмова стане важливим кроком у їхній спільній подорожі.

— Дорога до себе — це завжди найскладніший шлях, — прошепотіла вона, дивлячись у вікно. — Але це єдиний спосіб знайти істину.