Читати книгу - "Шепіт серця, Ірина Бондарчук"

Софія та Артем стояли посеред старого саду, де все почалося. Навколо них панувала тиша, яку порушував лише слабкий шелест вітру. Сонце вже ховалося за горизонтом, і перші тіні ночі почали огортати дерева. У центрі саду, на кам’яному постаменті, лежала лютня, яка привела їх сюди.

— Ти впевнена, що ми повинні це зробити? — запитав Артем, дивлячись на Софію.

— Ні, — відповіла вона, не відводячи погляду від інструмента. — Але я знаю, що ми не можемо зупинитися.

Лютня здавалася звичайною, але вони знали, що це лише ілюзія. Інструмент приховував у собі силу, яка могла змінити їхнє життя, але ціна була невідомою.

— У документах говорилося про вибір, — сказав Артем, торкаючись постаменту. — Але ми досі не знаємо, що саме ми повинні вибрати.

Софія задумалася.

— Вибір завжди пов’язаний із жертвою, — сказала вона. — Але що саме ми повинні пожертвувати?

Артем подивився на неї, і в його очах з’явився сумнів.

— А якщо вибір стосується нас?

— Що ти маєш на увазі?

— А якщо ця мелодія може з’єднати нас, але тільки якщо ми готові відмовитися від чогось важливого?

Софія відчула, як її серце стискається.

— Від чого саме?

— Від нашого минулого. Від спогадів.

Її очі розширилися.

— Ти думаєш, що ми повинні забути все, що було між нами?

— Я не знаю, — зізнався Артем. — Але якщо це ціна за те, щоб знайти істину…

Софія відвернулася, намагаючись приховати сльози. Її серце розривалося. Вони пройшли такий довгий шлях, і тепер їм доводилося вирішувати, чи готові вони пожертвувати тим, що їх об’єднувало.

— Це несправедливо, — прошепотіла вона.

— Життя рідко буває справедливим, — відповів Артем.

***

Вони підійшли до постаменту, і Софія простягнула руку, щоб торкнутися лютні. У ту ж мить сад змінився. Дерева розчинилися в темряві, і вони опинилися в просторі, де не було ні часу, ні меж. Перед ними з’явився чоловік у довгому плащі. Його обличчя було приховане капюшоном, але голос був глибоким і владним.

— Ви прийшли до моменту істини, — сказав він.

— Хто ти? — запитав Артем.

— Я — лише хранитель вибору, — відповів чоловік. — І тепер вам доведеться вирішити.

— Що ми повинні зробити? — запитала Софія, її голос тремтів.

— Мелодія, яку ви шукаєте, може з’єднати ваші душі назавжди, — сказав хранитель. — Але для цього один із вас повинен пожертвувати тим, що найбільше цінує.

— Чим саме? — запитав Артем.

— Спогадами, — відповів хранитель. — Один із вас повинен забути іншу людину, щоб мелодія могла завершитися.

Софія відчула, як її серце зупинилося.

— Забути? — прошепотіла вона.

— Так, — підтвердив хранитель. — Але той, хто пожертвує, залишиться з іншою людиною, навіть якщо не пам’ятатиме про їхній зв’язок.

Артем подивився на Софію.

— Це надто велика ціна, — сказав він.

— Але це єдиний спосіб, — відповів хранитель. — Вибір за вами.

***

Софія та Артем стояли мовчки, обмірковуючи почуте. Їхні серця були наповнені сумнівами й болем.

— Я не можу зробити це, — сказав Артем. — Я не можу забути тебе.

— І я не можу, — відповіла Софія.

— Але якщо ми нічого не зробимо, ми ніколи не знайдемо відповіді, — сказав він, його голос був сповнений відчаю.

Софія подивилася на нього, і в її очах блищали сльози.

— Можливо, відповідь не в тому, щоб забути, — сказала вона. — А в тому, щоб пам’ятати, навіть якщо це боляче.

Вона повернулася до хранителя.

— Ми не готові пожертвувати своїми спогадами, — сказала вона. — Але ми готові боротися за нашу правду.

Хранитель кивнув.

— Вибір зроблено.

***

Сад повернувся, і вони знову стояли біля постаменту. Лютня світилася м’яким світлом, і Софія відчула, як у її серці з’являється тепло.

— Ми зробили правильний вибір? — запитав Артем.

— Я думаю, що так, — відповіла Софія.

Вони знали, що їхній шлях ще не завершено, але тепер вони були впевнені, що йдуть правильним шляхом.