Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

— Чому ж ви, ясний пане, не християнин?

— Про це довго говорити, та й… Н-ну, і що ж далі?

— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять… Ах, яка це дівчина! Софія звуть її… Очі її…

Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.

Йому раптом здалося, ніби лежить він під березою в лісі й дивиться у рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листом…

Як давно Мусій не був удома, в своїх рідних Лозовиках. Річка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатися. І справді — в лісі жили розбійники. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної варти розбійники були страшні.

Було в Богдана та Одарки Ціпурин двоє синів — Мусій та Яремко і донька Марійка. Яремкові зараз тринадцять літ, а Марійці вже вісімнадцять. А коли востаннє бачив їх Мусій — зовсім ще діти були. Але Яремко вже й тоді ріс буцматим, сердитим та розумним. Ішли повз графський палац — почав Яремко якоїсь пісні задиристої виспівувати. Каже йому Мусій: «Тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києві наслухався».

А Яремко: «Буду — і все. Графові на зло».

— Розбишака росте! — хитав головою старий Ціпурина. — На палі сидітимеш, хлопче, — згадаєш мої слова.

— Ха-ха-ха! — у відповідь.

Батько — ложкою по лобі:

— Я тобі дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусія, який чоловік із нього виріс! А з тебе що буде, коли в тебе у голові аж гуде?

— А він заїкається! — знову Яремко.

Хрясь! Аж ложка зламалася.

Випнулись на Яремковому лобі дві гулі. Сипнуло солоними іскрами з очей просто в борщ.

— Я ось виросту, піду в козаки, то я вам, батьку, ще й голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися…

Отакий парубійко! Усе — насупроти!

Коли-то його Мусій знову побачить? Коли побачить батька-матір, сестричку Марійку, землю рідну?

А Київ, Київ…

Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей-голодранець з Поділля) ходили по городах київських, там, де Андрій Первозванний колись ходив, зорі роздивлялися, вітри дніпрові грудьми ловили. Сказав якось Мусій Клюсикові про дівчину кохану — блиснув очима Тиміш, зуби вишкірив:

— Негоже про бабів думати! Треба думати про Січ! Ось закінчу науку й на Січ подамся.

— Будеш розказувати хлопцям про Агіса, спартанського царя?

— А що? — аж спалахнув Клюсик. — Той Агіс був розумний чолов’яга. Він казав, що не треба питати, скільки ворогів, а де вони… Ти мені, Мусію, не переч. Світу побачу — ого-го! Й на Січі моя наука людям потрібна буде! Там — орли! А ти сиди тут, молись у монастирі та про дівок мрій. Та черево відрощуй. А ми не такі. Едімус, ут вівамус, нон вівімус, ут едамус.[57]

…Стріпонув головою. То про що цей грек розказує?

А-а, про свою дівчину. А в Мусієвій голові знову вималювалася Софія Київська, величний храм землі рідної. Ні, він не відцурався батьківщини. Яка, зрештою, різниця, де той храм стоятиме — у Києві чи в Стамбулі? Головне — він стоятиме. Для всього людства. І все людство знатиме, що той храм витворено ним, Мусієм Ціпуриною, який родом з-під Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть… Софія… Айя-Софія… Свята Софія… Храм Софії був і є, а чи правлять у нім християни, чи магометани, — яка, зрештою, різниця?! Га?

— Г-га? — Муса не постеріг, як уголос запитав самого себе.

Спиридон зрозумів це по-своєму і повторив сказане:

— Так ото й кажу: приїжджаю з подорожі, біжу до батька, несу йому наторговані гроші, а він плаче. «Сину, — каже, — доки ти їздив на Кандію, Надир-бей забрав від тебе твою майбутню жону».

У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане у центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.

Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир-бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім’я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу.

Спиридон — молодий чоловік з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борідкою. На низький лоб спадала злипла від поту кучма волосся. Вузький і довгий («Зовсім не грецький», — подумав Муса) ніс дивився трохи праворуч, то могло бути наслідком бійки. Червона сорочка була розідрана, з-під неї виглядали волохаті груди, а вузенькі сині штани були в грязюці та крові.

— Мерзотний Надир-бей, — сплюнув кров’ю Спиридон. — Він таки мене підслідив… О, сто проклять на його нікчемну голову!

Софія, вийшовши заміж за Надир-бея, передала вістку Спиридонові, щоб він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє… А потім Надир-бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав слугам зробити засідку. І от Спиридон у неї якраз і втрапив…

— Навіщо ти мені все це розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н-не християнин і не грек… А що, як я узавтра п-піду до Надир-бея і скажу, що той, хто ходив спокушати його дружину на зраду, зараз лежить у мене поранений?.. Адже той же Надир-бей дає мені гроші на побудову мечеті…

— Ви не скажете Надир-беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли.

Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Убіг захеканий служник:

— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.

— Н-ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і козацькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.

— Я — мімар султана. Н-негайно йдіть звідси, бо завтра за наказом найяснішого хондкара Мустафи вам п-познімають голови!

— Але ми шукаємо злочинця!

— В будинку султанового мімара н-не може б-бути місця для злочинців. Це вам давно слід затямити! Чекіл![58]

За дверима замовкли. Потім почулися кроки… Далі й далі…

Муса витер піт з чола. Слава тобі господи… Ледь не перехрестився — за давньою звичкою…

У його кімнаті було темно. Важко дихав Спиридон.

— А чому свічка загасла? З-згоріла вся, чи що? — запитав Муса.

— Чому згоріла? Упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав…

Розділ четвертий, у якому герої більше діють, ніж думають; зрештою, це не так уже