Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Я зробила ще один глибокий вдих і сказала:

— Дем'яне, це Ліда! Можна увійти до вашої кімнати? — питаю, намагаючись додати твердості у свій голос, хоча серце калатає, ніби намагається вирватися назовні.

Я знаю, що в цьому домі всі поважають і цінують Дем'яна Арського, але також знаю, що ніхто не наважиться взяти на себе тягар його болю. Ніхто, крім мене. Саме тому я зараз стою перед його дверима, намагаючись переконати себе, що роблю правильний вибір.

— Чого тобі, Лідо? Я ж просив не турбувати, — голос Дем'яна звучить злісно, як грім, і я на мить завмираю, намагаючись не втратити сміливість.

— Потрібно поговорити... Дозвольте увійти, — відповідаю, зібравши всю свою рішучість.

За дверима настає тиша, потім лунає його саркастичний сміх.

— Ну спробуй, раз така смілива.

Смілива? Ні, я налякана до смерті лише його тоном, але щось усередині змушує мене не відступати. Я глибоко вдихаю, відчиняю двері й заходжу до його спальні.

Картина переді мною саме така, як я й очікувала. Дем'ян сидить на підлозі, обперши спиною об ліжко. Його сорочка зім’ята, а погляд затуманений. Навколо нього хаотично розкидані порожні пляшки з-під алкоголю, а в руці він тримає чергову, майже порожню.

В кімнаті панує напівтемрява, завіси щільно закриті, і лише слабке світло лампи висвітлює його втомлене обличчя. Він виглядає розбитим, майже зруйнованим. Від нього віє алкоголем, болем і безвихіддю.

— Чого ти сюди прийшла, Лідо? — запитує він хрипким голосом, не дивлячись на мене. — Хочеш подивитися, як я руйную себе?

— Ні, Дем'яне, — відповідаю, ступаючи ближче. — Я хочу допомогти.

— Допомогти? — він піднімає голову, його очі сповнені гніву й відчаю. — Ти не можеш мені допомогти. Ніхто не може.

Я на мить замовкаю, дивлячись на нього. У його словах правда — ніхто не може повернути Еліну. Але можна спробувати врятувати його.

— Можливо, я й не зможу, — кажу я тихо, але твердо. — Але я не дозволю вам знищити себе.

Він хмикає, повертаючи голову до стіни, ніби намагається втекти від моїх слів.

— Ліда, ти нічого не розумієш. Ти навіть не уявляєш, що я відчуваю.

Він повільно опускає пляшку на підлогу й проводить руками по обличчю, ніби намагається стерти свій відчай.