Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Репресований?

— Ну, не зовсім, — господар витяг чашки і налив каву. — Політика та ідеологія ніколи його не турбували. Інші мав заскоки. Бери цукерки, пригощайся. Власне, якщо цікавить, можу дати книжечку, але з поверненням. Їх ще кілька лишилося. Цю мару він ініціював. За щось подібне, гадаю, свого часу і до «батька народів» у немилість впав.

Витягши зі столу стару затерту книжку хтозна якого року видання, Вересюк простяг йому. Вадим здивовано на неї подивився.

— Знаєш, дивно, але останнім часом мені дають читати виключно такі книжки. «Привиди безіменного замку». Гадав, детектив. Я їх люблю страшенно. А виявилася якась маячня божевільного… До речі, а ще сорок дев’ять відсотків — це що?

— А от це і є те, що ти маячнею назвав, — багатозначно посміхнувся Вересюк. — У нас тут скарбами та привидами багато хто переймається. Ти ще не обдивився, не знаєш. Лікарня розміщується у старих будівлях монастиря. Зверни увагу — багато що старовину нагадує. Стіни криві, стелі високі, підвали — взагалі мовчу. А раніше усе це мало зовсім інший вигляд. Монастир заклали у хтозна-якім столітті лицарі-нормани, збираючись у хрестовий похід. Гійом де Шалон, наближений магістра, вважається його засновником. Принаймні, так пишуть. А потім кого тільки не було — і угорці, і Наполеон, і радянська влада… До речі, відомі люди бували! Наприклад, французький хірург Ларрей. Особистий лікар Наполеона. Чув, напевно?

— Звісно, навіть симптом Ларрея у клінічній медицині існує. Не пам’ятаю, що він означає.

— Ну ось. А за часів панування Польщі тут було створено притулок, де лікували. Спочатку ченці, як уміли, потім магнати Потоцькі облаштували лікарню для бідних. А після революції ченців розігнали і всі приміщення віддали під лікарню. Ось така історія. І хай би хто тут у різні часи ошивався — усі завжди скарби шукали. Ті, що від хрестоносців мали залишитись. І досі шукають. За стільки століть усе не один раз перекопано. Дотепер повно навіжених. Ось — яскравий приклад. Розумний і поважний чоловік був, а переймався цим по-серйозному.

— А насправді, отже, нічого немає, — уточнив Лужний.

— А де йому взятися? Каменя на камені вже не залишилося у тому вигляді, як хрестоносці поклали. Німці під час окупації тут теж розкопки вели! А потім усіх, хто працював, розстріляли. А головний закон людської натури який? У казку вірити, у бажане. Це я тобі як фахівець кажу. Ось — не вірить людина у казки і чим закінчує? Вени собі ріже, ти щойно бачив. Це патологія. А нормальний повинен вірити. От вони й вірять.

— Цікаво, — згодився Вадим. — А ти, отже, не віриш…

— А я, — Вересюк хитро помахав пальцем, — інша категорія. Психіатр. А нормальний психіатр завжди схиблений на свій копил.

— Прикольна теорія, — посміхнувся Вадим. — Стоп, чого це я такий тормознутий? Який тираж книжки?

— Не знаю, — розгубився Вересюк. — Не цікавився. Тут у столі після його смерті з десяток лишилося. Спадок, блін… Я взагалі дивуюся, що за тих часів таке видали. А до чого це ти?

— До того, що книжка рідкісна, а мені пропонують її удруге за тиждень.

— А перший раз де? — поцікавився Вересюк.

— У Нью-Йорку.

— Де?!

— В Америці. У Штатах.

— Ні фіга собі. А як ти там опинився?

— Довга історія, — ухилився Лужний. — А прізвище Стихар тобі нічого не говорить? Олег Стихар.

— Ще б пак, — вигукнув господар кабінету з нещасливим номером, — це окуліст наш. Колишній. Якраз туди і втік. Назовсім. І це ж треба, щоб ви там здибались? Ото вже тісний світ…

— Не втік, — похмуро зауважив Вадим. — Скоро повернеться. А може вже тут.

Ключ прокрутився у замку і Костогриз переступив поріг власної хати. Було чути як десь у кімнаті працює телевізор, а дружина розмовляє по телефону. Скинувши черевики та куртку, він посунув на кухню. Розмова зі слідчим, яка відбулася півгодини тому, досі не виходила з голови.

— Гадаю, вам належить зайняти вичікувальну позицію, — стояв на своєму Валігура. — Зараз усе залежить від того, чию сторону триматиме ваше управління. Якщо не стане на бік родичів померлого, то можна далі шукати зачіпки.

— А якщо стане? Померлий не будь-хто…

— Тоді єдиний вихід той, що ви пропонуєте. І тоді ви більше не головний лікар.

— А що з тим нічним дзвінком?

— Абонент не з числа контрактних, отже імені його довідатись не можемо. Але перебуває в даний час у місті. Це все, що нам вдалося встановити. Я не можу отримати санкцію від прокурора для визначення його через мобільного оператора. От якщо вам доведеться заявити, що укривали Замригу від неприємностей, то ця версія буде прийнята слідством і прокурор дасть санкцію. А тим часом…

— А тим часом я місця собі не знаходжу. І що ви порадите робити?

Саме цієї миті у кишені слідчого озвався мобільний. За скупими репліками вдалося зрозуміти лиш одне — щось сталося, причому екстраординарне. Розмова не була довгою, а ховаючи телефон, Валігура вже на ходу повернувся до нього:

— Григорію Віталійовичу! Пораджу поки що лише таке: йдіть на обід і пообідайте по-людськи. І сто грам випийте. Обов’язково. А там, дасть Бог, щось зрушиться на краще. Не хочу казати наперед, доки сам не переконаюсь, але схоже, у справі Замриги відкриваються нові факти і назрівають зміни.

Малі влетіли до кухні, наче вихор.

— Дідо! Дідо прийшов!

— Рано ти сьогодні, — зауважила онука. — Повітряних кульок не купив?

— Бачу, що рано, — невдоволено буркотнув собі під ніс головлікар, дивлячись на плиту. — Їсти ще немає. Напевно, бабуся дуже зайнята?

— Телевізор дивиться, — доповів менший. — І по телефону розмовляє.

Діти побігли назад, а Костогриз таки знайшов те, що хотів. На підвіконні за фіранкою на дощечці лежали зліплені пельмені.

— Дивитися телевізор — дуже поважне заняття… Але пельмені все-таки зліпила… криві, щоправда, напевно, одним оком серіал дивилася.

Кинувши їх до каструлі з окропом, він витяг з холодильника почату пляшку горілки і зачинився у ванній подалі від жінчиних очей.

Коли Вадим повернувся до кабінету, на Ліліному місці сидів її син Сергійко.

— О, ти знову тут? — здивувався лікар. — Що сталося?

— Нічого важливого, — ображено відповів той. — А де мама?

— Хлорку пішла отримувати. А що ти хотів?

— Морозива.

— На, піди купи собі, — Вадим простяг йому гроші. — А заразом пограйся у сищика. Бачиш, жінка біля входу?

— Еге, ви її лікуєте, — відповів кмітливий малий.

— Ото глянь, куди вона піде.

— А навіщо вам? — не зрозумів той.

— Вона режим порушує, — пояснив Лужний. — Пиво п’є і курить. Так мені здається. А каже, що ні.

— Зрозумів! — скочив на ноги Сергійко. — Ми з