Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- Вас напевно ввели в оману щодо мене, панно Еттані, - промовляв він на ходу. - Упевнений, що вам сказали, нібито той Віко Брана дуже розбещений і не розуміється на правилах хорошого тону. Але весь цей час, постійно чуючи розповіді про те, як добра панна Еттані не дала поганому Віко зіпсувати таке важливе свято, я думав, як би мені вам віддячити. І вирішив, що немає іншого способу висловити свою вдячність, як запросити вас до себе в Мальтеран. Ви, мабуть, чули про ті блискучі прийоми, що я там влаштовую? Як ви поставитеся до того, щоб стати сьогодні почесною гостею на одному з них?..

Супутники Віко виступали в ролі глядачів; вони напівголосно перемовлялися - те, що відбувалося, їх неабияк веселило. На останніх словах Вікензо сміх їхній став дружним, а я відчула, як підступає нудота, адже він був так близько, що майже торкався мене. Я зрозуміла: якщо мерзотник схопить мене за руку, то марно сподіватися на добрий кінець. Час розмов добігає кінця, коли хижак відчуває тепло тіла жертви і биття її пульсу. Але Віко сьогодні був не таким уже й п'яним - він здавався, скоріше, розлюченим, і це дало мені непевну надію. Я глибоко вдихнула і якомога спокійніше вимовила, тримаючи голову рівно й гордовито:

- Пане Брана, мій батько, пан Еттані, чекає на мене вдома. У гостях у нас сьогодні пан Ремо Альмасіо, приязне ставлення якого я дуже ціную. Ви не можете не розуміти, що безчесне поводження зі мною викличе сильне обурення, - тут я підвищила голос. - А тепер подивіться уважно на мене.

Віко завмер на місці, мабуть, не очікувавши від мене такої відвертої і прямої промови.

- Подивіться на мене, пане Брана, - продовжила я, голос мій дзвенів від напруги. - І  добре подумайте, що в мені варте того, аби загострювати й без того непрості стосунки між нашими сім'ями?..

На кілька секунд навколо запанувала напружена тиша. Віко, й справді, пильно дивився на мене. Я знала, що він бачить: втомлену, не надто привабливу змарнілу жінку, навряд чи здатну розпалити вогонь жадання в чоловікові. Дійсно, зовсім не та квітка, яку хочеться зірвати, навіть ризикуючи поранити руки об гострі шипи. Мені здавалося, я читаю нехитрі думки Віко - бажання помститися мені за подію в храмі боролося з небажанням викликати гнів Рагірро Брана, давно вже стомленого скандальними витівками сина. Звісно, Вікензо не звик думати про наслідки своїх забаганок, але тут і забаганка не мала якихось принадних переваг.

- Панно Еттані, ви до біса праві, - після мовчання, яке здалося мені вічністю, нарешті вимовив Віко. - Ви того не варті, з якого боку не подивися. Тепер я вдячний вам удвічі.

- Я можу йти? - запитала я, потайки долаючи зрадницьку слабкість у колінах.

- Як вам буде завгодно, панно Еттані, - відповів Віко, і я, старанно дивлячись прямо перед собою, пройшла поміж чоловіками, що розступилися. Сподіваюся, що в той момент я виглядала сповненою гідності, але насправді відчувала я себе жалюгідною: у мене тремтіли губи, спина змокла від напруження, і, до того ж, я й гадки не мала, куди йду. Єдиним орієнтиром був дах того самого храму, куди я ходила щодня на службу, і я вирішила, що буду прямувати до нього, а потім попрошу допомоги у священика або прислужників.

Я не озиралася, тому не знала, куди вирушили Віко і його приятелі. Уся наша зустріч тривала кілька хвилин, і під час неї, якщо розібратися, не сталося нічого надзвичайного - ніхто мене навіть пальцем не торкнувся! - але мені здавалося, що я пережила найнебезпечніший момент у своєму житті. Колись я прочитала десятки легковажних романів, де юні героїні потрапляють до лап розбійників, зазнаючи всіляких поневірянь, але зберігаючи честь, і наївно думала, що ці тендітні створіння не мають серйозних підстав зомлівати чи плакати від пережитого. Тепер же, дізнавшись, як це - стояти віч-на-віч із безчесною людиною, не маючи жодного захисту від її можливих зазіхань, окрім власної непривабливості, я твердо вирішила, що навіть цієї невиразної пригоди мені вистачить із головою до кінця мого життя

Отже, я квапливо йшла вулицею, не помічаючи нічого довкола себе від хвилювання, і якою ж була моя радість, коли мені назустріч з-за повороту вибігли слуги з дому Еттані, очолювані стривоженими Гако і паном Альмасіо. Відчувши нарешті себе в безпеці, я остаточно знесилилася і ледь не впала, але пан Ремо встиг підхопити мене. Це неабияк збентежило мене. Нехай я й не знепритомніла, проте розгубила на деякий час залишки розуму, тож не змогла як слід відповісти на питання Гако. Утім, мій зовнішній вигляд дещо заспокоїв батька - навряд чи хтось із жінок, зазнавши безчестя, примудрився б зберегти зачіску й сукню в такому охайному стані.

...Подія на ринку настільки схвилювала Гако, що він, всупереч своєму звичаю, вирішив зі мною поговорити. Після того, як мені вдома дали випити трохи солодкого вина і я дещо оговталася, батько наважився на неймовірний (за звичаями будинку Еттані) вчинок: запросив мене до бібліотеки разом із паном Альмасіо. Там він понад годину розпитував мене про всі подробиці зустрічі з Віко Брана, немов не вірячи, що вона звелася до такої нудної пригоди. Пан Ремо уважно слухав і в розмову не втручався. Я нишком поглядала на нього, намагаючись зрозуміти, чи справили на нього враження мої хоробрість і самовладання, якими я потай пишалася, але вродливе обличчя Ремо не висловлювало ніяких емоцій, окрім ввічливого співчуття.

У підсумку, на моє превелике розчарування, вийшло, що користі від цього випадку я не дістану: пан Гако залишився незадоволеним тим, що я знову привернула до себе увагу сумнівною для порядної іллірійки поведінкою; пані Фоттіна - тим, що дурна пригода сталася через її наказ; пан Ремо лишився стримано-привітним, і лишень слуги поміж собою захоплено називали мій вчинок дійсно хоробрим. Арна і Марта розповіли всім, як я допомогла їм втекти, і незабаром історія про доньку Еттані - захисницю слуг - у певних колах стала навіть відомішою, ніж історія про доньку Еттані, що врятувала свічки святої Іллірії.