Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Я психічно хвора, на мене не діють чари розуму!

Вона підняла книгу трохи вище, намагаючись здатися загрозливою. Однак хлопець не злякався, а лише здійняв брову з недовірою.

— Справді?

— Так!

— Тоді чому ти бачила ілюзію на вокзалі?

На мить вона й сама задумалася.

— Бо ти поширював її на всіх, хто тебе бачить, а не конкретно на мене, — здогадалася вона та миттєво пошкодувала, що відкрила рот. — Не відходь від теми. Хто ти і що робиш у моєму купе? Відповідай, бо інакше я…

— Вдариш мене книжкою? — сказав він, вказавши на її досі підняту руку, після чого вкинув цукерку до рота з легкою усмішкою.

Його безтурботний погляд викликав ніяковість у Люсі, і вона незграбно опустила руку.

— Правильно, нахрін книгу! Ти хранителька темряви, не тупи, — підказувала Елізабет.

Раптом двері купе відчинилися і всередину зазирнув кондуктор кріоландець. Ну нарешті!

— Щось сталося?

— Так. Ви саме вчасно, — промовила Люсі, завзято кивнувши. — Цей дивак зайшов у моє купе під ілюзією бабці й не хоче йти. Можете його перевірити?

Усмішка на обличчі хлопця перейшла у звичайну ввічливу форму. Він не хотів, щоб вона це сказала, отже, її підозри не були даремними.

— Покажіть вашу перепустку й квиток, будь ласка.

— Ні того, ні іншого немає, — відповів парубок, доївши, та засунув руку в кишеню, — але є ось це.

Він передав кондуктору конверт з листом всередині. Чоловік пробігся очима по перших рядках і його вираз різко змінився.

— Прийміть наші вибачення. — Він повернув конверт і злегка вклонився, після чого вказав рукою на Люсі, кажучи: — Її відсадити?

«Що за?..» — Від його слів вона ледь повітрям не вдавилася.

— Ні, ні. Що ви? — заперечив парубок і перевів погляд на неї. — Це її купе.

Люсі не могла поворухнутися, гадаючи, куди вона влізла цього разу та чому їй у житті так не щастить.

— Можете йти. І принесіть нам, будь ласка, чаю. Бажано без льоду, а якщо можна, то гарячого, — сказав він.

Чоловік вклонився, зиркнув на них обох, наче з невеликим острахом, і поспіхом вийшов. За мить у купе знову запанувала тиша. Тоді він повів:

— Пробач за це. Негарно вийшло.

— Негарно? Та він нас принизив! Дозволь я розмажу його по стінці, — обізвалася Елізабет.

Люсі не хотіла відповідати ні їй, ні йому. Вона мовчки заховала книгу назад у валізу, намагаючись не дивитися на сусіда, та водночас обдумувала план втечі. Він був дієвий, але навряд чи хороший.

— Я помітив нашивку ГріНМАНС в тебе на куртці, — продовжив парубок. — Ти звідти?

— А тобі навіщо? — запитала Люсі, не приховуючи неприязнь на обличчі.

Вона поклала валізу собі на коліна й, обхопивши її двома руками, зосередилася на переході в «нікуди», щоб переміститися звідси подалі. Однак парубок, нахилившись ближче та по-діловому склавши руки на столі, забрав її увагу на себе.

— У мене там сестра навчається. Можливо, ти чула про неї? Звати Анабель.

Люсі від несподіванки уважніше поглянула на нього. Його очі були того ж кольору, що й у сестри, але чорне волосся значно коротше, ніж на знімку з коронації. Однак її сумніви вмить розвіялися, коли вона помітила на його пальці золотий перстень, ідентичний до того, що вже бачила на шиї подруги.

— Арон І? — промовила Люсі, не вірячи власним очам, і тепер зрозуміла нервування кондуктора.

— Можна без цього. — Він приязно всміхнувся. — Просто Арон. То ти знаєш Анабель?

— Так, звісно. — Вона вирівняла спину й, прибравши валізу з колін, продовжила: — Її в Академії всі знають, хоча мені не пощастило бути в її ближньому колі друзів. — Втямивши, що вона ляпнула, Люсі виправила: — Я мала на увазі пощастило.

— Супер. Можеш про неї щось розповісти? Так склалося, що я не знаю про рідну сестру нічогісінько, крім того, що прочитав у газетах.

— Твоя сестра — дурнувате стерво з шилом в дупі, — сказала Елізабет.

— Ну, вона доволі запальна, — повела Люсі, ігноруючи голос в голові. — Любить встрявати в неприємні ситуації, з яких не завжди може вибратися самотужки. Але загалом в Академії вона гарно влаштувалася, хоча все одно краще запитати в неї.

— Це зрозуміло. — Арон кивнув.

Тоді кондуктор нарешті приніс їм дві чашки чаю й, поклавши їх на столі, вклонився й пішов. Юний король приклав до них долоні й ледь чутно зітхнув:

— Холодний.

Він узяв одну чашку, потримав її в руках декілька секунд, тоді поставив на стіл і підсунув до Люсі. Вона не поспішала пити, а лише втупилася на те, як над чаєм здіймався пахучий пар. Його ж не мало бути. Він його нагрів? І зараз із другою чашкою… Стоп, що?

— Ти змішаний маг? — запитала вона, піднявши голову.