Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Мороз пробирався під шкіру, наче на Люсі не було куртки й двох светрів. Холодний вітер лінькувато колихав волосся. Ніс та щоки поколювали, наче до них постійно притулялася незрима гілка сосни, однак вона не жалілася. Зціпивши зуби, Люсі продовжувала йти очищеною від снігу доріжкою до вокзалу, тягнучи за собою валізу. Найближчу вулицю перекрили нібито через проїзд королівського екіпажу, тому їй довелося йти в обхід через поле. Незважаючи на це, вона встигла до прибуття потягу в герцогство Осборн.

На станції було нелюдно. Окрім Люсі тут не стояла ні одна людина, колір волосся якої відрізнявся б від білого. Щоб не чекати на ногах, вона присіла на лавку й, згорнувшись, почала розглядати навколишні краєвиди. У гаморі вокзалу їй вдавалося знайти химерний спокій. Тут було добре, навіть попри холод. Аж раптом тишу перервав тоненький, хриплий голос:

— Панночко, а ви не підскажете, тут ніде не можна придбати гарячого чаю?

Повернувши голову, Люсі побачила на сусідній лавці стареньку жінку. Було важко сказати, звідки вона, але за одягом більше нагадувала кріоландку.

— Якби ж я знала, — відповіла вона, чемно усміхнувшись. — Спробуйте запитати в потязі. Там точно має бути.

Повернувшись назад, Люсі помітила, що в її бік наближалося двоє нетверезих молодиків у формі — кадети. Вони про щось весело перешіптувались, зиркаючи на неї. Вона відвела погляд на рейки, де вже під’їжджав потяг. Думки плекали надію, що він прибуде раніше, ніж до неї підійдуть ті двоє, але удача була не на її боці.

— Леді, можна скласти вам компанію в цій подорожі? — заговорив один із них кріоландською. — Я гарантую, з нашим супроводом вона стане незабутньою.

Роздалися кілька довгих, гучних гудків. Люсі хутко підвелася з лавки, підхопила валізу та вирушила вперед, кинувши:

— Вимушена відмовити.

Однак парубок не збирався відступати й поплентався слідом за нею. Люсі, чуючи їхні кроки, закотила очі.

— Ну чого ви! Ми з приятелем можемо бути гарними співрозмовниками.

— То чом би вам не розмовляти між собою? — запропонувала вона, прямуючи далі до вагону.

Люсі знала, що тут, посеред людей, їй нічого не загрожувало, але їй все одно не давав спокій тремтливий страх після почутих історій.

— Але пані…

Хлопець схопив її за рукав куртки. Люсі злякалася, але не розгубилася. Не зронивши й слова, вона намацала іншою рукою в кишені ту саму пляшечку з пилком дорміени, відкрила нігтем пробку й висипала вміст склянки прямо в обличчя кріоландця. Він умить упав на землю. Другому кадетові пощастило: він встигнув відскочити від снодійного. Пилок чарівно переливався на світлі ранкового сонця, опускаючись до землі, але Люсі не мала часу ним милуватися, а натомість просто чкурнула у вагон, тикнула квиток провіднику й побігла далі до свого місця.

Нарешті вона поїде з цієї країни.

Розмістившись в порожньому купе, Люсі поволі заспокоїлася. Кондуктор ще кілька хвилин ходив по вагону, допомагаючи пасажирам, а вона тим часом байдуже дивилася у віконце, де охоронці намагалися розбудити сплячого кадета. У найближчу годину він точно не прийде до тями. Раптом двері відчинилися й у її купе зайшла та бабуся з сусідньої лавки.

— Це восьме, правильно?

Люсі кивнула, після чого одразу заходилася діставати з валізи книгу. Звісно, вона була не проти сусідів, особливо якщо вони не шумлять, але це не означало, що їй хотілося б з ними розмовляти.

Притуливши спину до стіни та зручніше вмостившись, вона підняла книгу собі прямо перед обличчям і розгорнула сторінку, на якій зупинилася. Там саме розповідалося про життєвий шлях Грегора зі спогадів титанів. Потяг нарешті зрушив з місця. Минуло ще кілька тихих хвилин читання, доки Люсі не почула шарудіння обгортки від цукерки. Атмосферу стародавніх часів як рукою зняло.

— Будете? — долинув голос навпроти, але, почувши його, вона заклякла від подиву.

Це був аж ніяк не голос бабці. Він був глибокий, оксамитовий. Люсі обережно опустила книгу, але це не завадило їй здригнутися, коли на лавці перед собою, замість старої, вона побачила вишукано вбраного, чорнявого парубка в темно-червоному жилеті та довгому, чорному пальті, з нижньої частини прикрашеному дрібними червоними камінцями. Здається, її серце на мить зупинилося. На обличчі хлопця промайнуло щире здивування, коли Люсі закрила книгу й підняла її, наче готова вдарити.

— Хто ти такий?! — вигукнула вона так, щоб її почули зовні купе.

Хлопець спантеличено вивчав її обличчя своїми темно-карими очима та майже не рухався. Паморозь на цукерці почала танути в його заціпенілій руці, але тоді він заворушився й, відхилившись до стіни, промовив:

— Ти мене бачиш?

Люсі спантеличено насупилася, розглядаючи незнайомця. Він мав приємну зовнішність, але це не зменшувало потенційну небезпеку. Цей парубок купив квиток у її купе, коли була купа вільних, явно не без причини, і вона уявляла не найкращі сценарії.

— Так, а не повинна?

— Як ти зі старою розмовляєш? — обізвалася Елізабет.

— Я ж під ілюзією. Ти не маєш мене бачити, — відповів він зі спокоєм, який Люсі було важко зрозуміти.