Читати книгу - "Щастя , Настя Коваленко"

Ночами Лілія засинала з навушниками у вухах, слухаючи записи свого виступу. Її голос звучав по-новому, впевнено, глибоко. Але тепер вона хотіла більшого — вона хотіла співати свої пісні, писані від душі, з кожним словом, що йшло з самого серця.

    У голові вже давно крутилися рядки, які народжувалися з її емоцій, страхів, надій. Вона діставала старий записник, що завжди носила з собою, і писала. Щось викреслювала, щось додавала. Були моменти, коли здавалось — нічого не вийде. А були й такі, коли кожне слово лягало ідеально, ніби складалося у пісню само собою.

    Одного вечора вона сиділа у своїй кімнаті, в напівтемряві, з гітарою в руках. Натхнення з’явилось несподівано. Вона почала перебирати струни, і перші акорди народили її першу справжню пісню.

«Я піду, крізь темряву й тишу,

Крізь біль, що лишився в душі…

Бо мрія — моя незгасима зірка,

І серце співає — живи.»

    Вона співала тихо, з усмішкою і блиском в очах. Вперше це була її історія, не чужа, не чужа мелодія — її власна.

    Наступного дня вона зустрілася з хлопцем, який працював у місцевій студії звукозапису. Її менеджер домовився про пробний запис, і хоч вона хвилювалася, в глибині душі відчувала: цей момент — важливий.

   У студії все здавалося чужим: мікрофони, кабелі, незнайомі люди за склом. Але щойно Лілія почала співати — все зайве зникло. Вона знову була лише вона і її мрія.

   Після запису звукорежисер мовчки підійшов і сказав:

   — У тебе є щось особливе. Цей голос хочеться слухати.

   І тоді Лілія зрозуміла: вона не зупиниться.

    Через кілька днів після запису в студії Лілія отримала повідомлення від подруги:

   «Лілю, це ти? Це твоя пісня зараз всюди в TikTok?!»

    Вона завмерла. Що? Вона не встигла ще навіть узгодити дату релізу зі студією! Відкрила мережу — і справді: відео з уривком її пісні вже набрало тисячі переглядів. Її голос. Її текст. Її історія.

    “Це неможливо… Ніхто, крім мене, мого менеджера і звукорежисера не мав доступу до запису…”

    Серце шалено закалатало. Вона дзвонила менеджеру — той був не в курсі. У студії — мовчання. Лише через годину з’ясувалося: один із працівників студії злив запис у мережу, вважаючи, що пісня не має шансів, але може зібрати хайп. Він хотів просто «перевірити реакцію».

   Реакція справді була.

   Коментарі сипалися один за одним:

   “Це щось неймовірне!”

    “Чиї це слова? Мені в саме серце!”

   “Хочу почути повну версію!”

    Але Лілія не раділа. Вона почувалася вкраденою.

   — Це була моя мрія, моя перша пісня… — сказала вона тихо, сидячи на підвіконні з заплаканими очима. — Вони забрали в мене момент…

   Її батько подзвонив того ж вечора. Його голос був лагідний, спокійний.

   — Лілю, твоя пісня — це ти. Її вже чують люди. І їм вона потрібна. А момент… Твій справжній момент ще попереду.

     Вона не могла просто сидіти склавши руки. Пісня, у яку вона вклала душу, була викрадена. І хоч реакція слухачів була теплою, Лілія не могла змиритися з несправедливістю.

    Наступного ранку вона вирушила до студії. Атмосфера там була напружена. Хтось уже знав, хтось — робив вигляд, що нічого не сталося.

    — Мені треба переглянути, хто мав доступ до файлів з моїм записом, — сказала Лілія звукорежисеру, дивлячись йому прямо в очі.

   — Лілю, ми вже розбираємося… — почав він, але вона перебила:

   — Ні, мені потрібно це зараз. Бо якщо ви не знайдете, знайду я.

    Разом вони відкрили комп'ютер з архівами. Там була історія входів у систему. Логіни. IP-адреси. Час.

    — Ось, — показав звукорежисер. — Хтось заходив уночі. 3:14.

    — Хто це міг бути?.. — Лілія зімкнула губи, а потім згадала…

   Практикант, якого вона бачила кілька днів тому, залишався пізно. Він казав, що «прибирає і хоче повчитися чогось нового».

   — Його звати… Влад, здається? — запитала вона.

   — Так. Влад Романчук. Але ти думаєш…

   — Я хочу з ним поговорити, — сказала твердо.

    Перед тим як зустрітися з Владом, Лілія вирішила дізнатися більше. Вона не хотіла йти наосліп — щось у його погляді того вечора насторожило її. Тож увечері, вдома, вона відкрила ноутбук, ввела його ім’я у пошук і… серце стиснулося.

   «Влад Романчук — скандальний хакер-початківець, відомий у місцевих форумах під ніком V.R_Code. Минулого року був звинувачений у зламі шкільної системи оцінок, але справу закрили через нестачу доказів.»

   — Оце так… — прошепотіла Лілія, — І це той самий Влад?

     Далі — більше. У коментарях до однієї зі статей вона натрапила на обговорення. Хтось підписаний як Fantom22 писав:

   “V.R_Code знову повернувся. Каже, тепер працює у музиці. Не дивно, якщо знову щось вкраде.”

    Це вже було не просто підозрою. Це був тривожний дзвінок.

    Лілія знову згадала, як він дивився на її запис того вечора, як лишився в студії після всіх… У голові почала формуватись картина: він міг зламати комп’ютер, зберегти її пісню і викласти раніше, ніж вона планувала.

    — Якщо це справді він… — Лілія стисла кулаки. — Я не дам себе зламати.

Наступного дня Лілія з'явилася в студії раніше за всіх. Вона хотіла відчути простір, де, можливо, її зрадили. Студія виглядала звично, але всередині все кипіло. Вона мала план — і мала бути переконливою.

    Невдовзі двері відчинилися, і зайшов Влад. Усмішка на його обличчі була трохи нервовою, але він намагався тримати себе впевнено.

   — Привіт, Лі. Ти вже тут? — сказав він, нібито нічого не сталося.

    — Ага, — вона усміхнулася. — Просто хотіла ще раз послухати наші записи. До речі… дякую, що залишився допізна — студія після тебе була ідеально чиста.

Влад не відповів одразу. Він мовчки кивнув і підійшов до комп’ютера.

— А ти чула? Кажуть, якась пісня з’явилася в мережі. Дуже схожа на твою.