Читати книгу - "Велике Стерво, Анна Di"

— Доброго дня, Алісо Анатоліївно, — дещо схвильовано привіталася жінка.

— Доброго. Чим я вам можу допомогти, Ольго Василівно? — запитала Аліса, прокручуючи ручку між пальцями.

— Річ у тому... — жінка ще більше занервувала, згорбилася, стиснула руки, а тоді, швидко видихнувши, наче кинулася зі скелі:

— Вас хочуть підставити!

— Що? — ледь помітно насупилася начальниця і переглянулася з Юлею. — Можна детальніше, будь ласка, — спокійно, без жодної агресії попросила Аліса.

Ольга, відчувши, що на неї поки ніхто не тисне, заговорила більш розлого:

— Я якраз завершила роботу і йшла коридором на вихід. Хотіла дістати з сумочки телефон, але на ходу не вдавалося, тому я зупинилася. Випадково підслухала розмову з кабінету головної бухгалтерки, — жінка зробила паузу, бо через переживання в неї пересохло в горлі. — Вибачте, можна водички?

— Юля, — вказала Аліса головою на графін із водою, що стояв на маленькому столику.

Секретарка налила воду в чисту склянку й подала Ользі.

— Дякую, — кивнула жінка і втамувала спрагу:

— Так от, говорили двоє: чоловік та жінка. Жінка почала жалітися на те, що "велике стерво"... — на цих словах вона обережно поглянула на реакцію Аліси. Та лише насмішкувато посміхнулася, і Ольга знову розслабилася. — Їй не сподобалося, що ви звільнили трьох її бухгалтерів. Вони гарно башляли їй, щоб вона не розповіла про їх махінації з грошима. Чоловік відповів, що знайде на вас управу, а якщо ні — то підкине якісь папери...

— Ну, допустімо, що жінка — це Лідія Іванівна, головний бухгалтер, — задумливо промовила Аліса. — Я думала, що зміїне кубло знищено. А ні, королівська кобра залишилася... Тепер би дізнатися, хто той чоловік, — задумливо постукала вона ручкою по столу.

— Єдине, що можу додати, — вони коханці, — промовила Ольга.

— З чого такі висновки? — здивовано запитала Юля, яка досі мовчала.

Ольга почервоніла і реально досягла кольору вареного рака:

— Ну бо... Ну бо після діалогу я одразу почула звуки поцілунків і швидко пішла звідти, — вона нервово заправила пасмо русявого волосся за вухо.

— Зрозуміло, — сказала босиня і постукала пальцями по столу. — А чому ти взагалі вирішила мені про це розповісти? — несподівано запитала Аліса.

— Не знаю, — на мить повисла тиша, тільки краплі дощу стукали по вікну, — мабуть, тому що ви мене тоді не звільнили, хоча я реально була не права.

— Я не повний самодур, щоб звільняти всіх підряд, — усміхнулася кутиками вуст Аліса Анатоліївна. — Але тих, хто "потрапив" мені в поле зору, я завжди тримаю під ковпаком. І вас також, — відповіла вона на незадане питання.

— Ще щось?

— Ні. Я можу йти? — запитала підлегла.

— Так, звичайно. Дякую, що розповіли, — кивнула начальниця.

Як тільки жінка вийшла з кабінету та приймальні, Юля замкнула двері й повернулася до Аліси.

— Що думаєш? — запитала та.

— Не знаю... Але тепер доведеться перевіряти кожну літеру — двічі, — посмурніла Юля.

— Або зробити так, — лукаво посміхнулася начальниця.— Ти зараз демонстративно пройдешся коридором, удаючи, що загубила щось. Засмучена підеш до охорони й попросиш разом перевірити камери в коридорах. Подивимось, хто заходив до кабінету головного бухгалтера останнім. Таким чином ми будемо знати ворога в обличчя.

— А просто попросити подивитися не можна? — з надією перепитала секретарка.

— Ні. Якщо це хтось із "верхівки", нам не вигідно світитися, поки що, — заперечила Аліса. — До речі, ти ж саме в цей час несла папери до IT-відділу?

— Так, — відповіла Юля й, зрозумівши, що не відкрутиться, вирушила виконувати шпигунське завдання.

Аліса ж залишилася в кабінеті, щоб не викликати підозр.

*Очікування — це найгірше, що може бути,* — через п’ять хвилин подумала дівчина.

В цей час, Юля вже сиділа на жорсткому стільці в кімнаті охорони, притискаючи до грудей сумочку. Один з охоронців терпляче клацав мишкою, перемикаючи записи з камер спостереження.

— Тут вас не видно… О, може, отут? — бурмотів він.

Юля з серйозним виглядом вдивлялася в екрани, наче справді шукала свій браслет. Насправді ж, її увага була зосереджена на іншому: на другому екрані вона краєм ока помітила знайоме обличчя.

**Ігор Савченко**, керівник адміністративного відділу, озираючись на всі боки, пройшов коридором і без стуку зайшов до кабінету головної бухгалтерки. Двері обережно зачинилися за ним.

Юля ледве стримала усмішку і швидко перевела погляд назад на записи з власним маршрутом.

— Ні, певно, я його загубила ще в машині… — зітхнула вона розчаровано, підіймаючись. — Вибачте, що потурбувала вас.

— Нічого страшного, — добродушно відповів охоронець.

Вийшовши в коридор, Юля дозволила собі короткий переможний усміх. Тепер вона точно знала, з чого треба починати. Ігор. Значить, "коханець" — не просто домисли.

Вона пришвидшила кроки, прямуючи до кабінету Аліси.

Юля тихенько зачинила за собою двері та оперлася спиною об них. Аліса навіть не підняла голови від купи документів на столі.

— Ну? — спокійно запитала вона, продовжуючи щось підписувати.

— Ігор Савченко, — стиха відповіла Юля.

Аліса завмерла, поклала ручку і повільно підняла погляд.

— Адмінвідділ? — уточнила вона.

— Саме він. Бачила, як зайшов до Лідії Іванівни без стуку. І виглядав так, наче робить це не вперше.

Аліса ледь помітно всміхнулася куточком губ.

— Чудово. Тепер ми знаємо, з ким маємо справу.

Вона на мить задумалася, легенько стукаючи нігтем по столу.

— Почнемо копати під нього. Але обережно. Спершу з’ясуємо, на що його можна взяти. Явно ж він не святий, якщо водиться з Лідією.

— Є ідеї, з чого почати? — запитала Юля, обережно наближаючись до столу.

— Поговоримо з його підлеглими. Тільки так, ніби випадково. Чутки на таких посадах — це золото. А там і фінанси перевіримо. І ще, — Аліса суворо поглянула на секретарку, — ніяких різких рухів. Вони не повинні здогадатися, що ми щось знаємо.