Читати книгу - "Азазель"

Студент замовк, похнюпив голову. Потім, стріпнувшись, налив келих по вінця і одним духом випив. За сусіднім столиком заливчасто розреготалася дівиця в червоних панчохах — білоокий щось нашіптував їй на вухо.

— А як же заповіт? — запитав Ераст Петрович і прикусив язика, бо про це знати йому нібито й не належало. Але захоплений спогадами Ахтирцев тільки мляво кивнув:

— А, заповіт… Це вона придумала. «Ви мене грошима купити хотіли? — каже. — Гаразд, нехай будуть гроші, тільки не сто тисяч, як Микола Степанович обіцявся (було, поткнувсь я до неї раз — ледве не вигнала). І не двісті. А все, що у вас є. Кому смерть припаде, хай на той світ голим іде. Тільки мені, каже, ваших грошей не треба, я сама кого хочете обдарую. Нехай гроші на яку-небудь добру справу підуть — святій обителі чи ще куди. На відмолювання смертного гріха. Як, говорить, Петрушо, певно, товста свічка з твого мільйона вийде?» А Кокорін атеїстом був, із войовничих. Так і скипів. «Тільки не попам, каже. Краще заповім пропащим дівкам, хай кожна по швейній машинці купить і ремесло поміняє. Не лишиться на Москві жодної вуличної, ось і буде по Петру Кокоріну пам'ять». Ну, Амалія і скажи: «Яка безпутною зробилася, вже не переробиш. Раніше треба було, в невинному віці». Кокорін рукою махнув: «Ну, на дітей, сиріт яких-небудь, Виховальному дому». Вона вся просто засвітилася: «А ось за це, Петрушо, тобі багато чого простилось би. Іди, поцілую тебе». Мене злість узяла. «Розкрадуть твій мільйон у Виховальному, кажу. Читав, що про казенні приюти в газетах пишуть? Та й забагато їм. Краще англійці віддати, баронесі Естер, вона не вкраде». Амалія й мене поцілувала — давайте, мовляв, утріть носа нашим патріотам. Це одинадцятого було, в суботу. А в неділю ми з Кокоріним зустрілись і все обговорили. Чудна розмова вийшла. Він усе козирився, базікав, я більше відмовчувався, у вічі один одному не дивились. Я ніби в отупінні був… Викликали стряпчого, склали заповіти у всій формі. П'єр у мене свідок і душоприказник, я в нього. Стряпчому дали по п'ять тисяч кожен, аби тримав язика за зубами. Та йому й невигідно базікати. А з П'єром домовилися так — він сам запропонував. Зустрічаємося о десятій ранку в мене на Таганці (я на Гончарній живу). У кожного в кишені шестизарядний револьвер з одним патроном у барабані, йдемо нарізно, але щоб бачити один одного. Кому жеребок випаде — пробує першим. Кокорін десь про американську рулетку прочитав, сподобалося йому. Сказав, через нас із тобою, Колю, її в російську перейменують, ось побачиш. І ще каже, нудно вдома стрілятися, влаштуємо собі наостанку моціон із атракціоном. Я погодився, мені все одно було. Признатися, скис я, думав, що програю. І в мозку стукає: понеділок, тринадцяте, понеділок, тринадцяте. Ніч не спав зовсім, хотів було за кордон виїхати, але як подумаю, що він із нею залишиться і сміятись наді мною будуть… Взагалі, залишився.

А вранці було так. Прийшов П'єр — франтом, у білому жилеті, сильно веселий. Він везучим був, мабуть, надіявся, що й тут пощастить. Метнули кості у мене в кабінеті. У нього дев'ять,'у мене три. Я вже до цього був готовим. «Не піду нікуди, — кажу. — Краще тут помру». Крутонув барабан, дуло до серця приставив. «Стій! — Це він мені. — В серце не стріляй. Якщо куля криво піде, довго мучитися будеш. Краще в скроню або в рот». «Спасибі за турботу», — кажу й ненавидів його в цю хвилину так, що, здається, застрелив би без усякої дуелі. Але поради послухався. Ніколи не забуду того клацання, найпершого. Так біля вуха брязнуло, що…

Ахтирцев пересмикнувся й налив собі ще. Співачка, товста циганка в золотистій шалі, завела низьким голосом щось протяжне, воно перевертало душу.

— … Чую голос П'єра: «Ну, тепер моя черга. Ходімо на повітря». Тільки тоді й зрозумів, що живий. Пішли ми на Швиву гірку, звідки на місто краєвид. Кокорін попереду, я кроків на двадцять позаду. Він постояв трохи над урвищем, обличчя його я не бачив. Потім підвів руку з пістолетом, щоб мені видно було, покрутив барабан і швидко так до скроні — клац. А я знав, що йому нічого не буде, і не надіявся навіть. Знову кинули кості — знову мені випало. Спустився до Яузи, народу ні душі. Заліз біля мосту на тумбу, щоб потім одразу в воду впасти… Знову пронесло. Відійшли вбік, П'єр і каже: «Щось нудно стає. Полякаємо обивателів?» Тримався він хвацько, віддаю належне. Вийшли в провулок, а там уже люди, екіпажі їздять. Я став на протилежному боці. Кокорін зняв капелюха, направо-наліво поклонився, руку вгору, крутонув барабан — нічого. Ну, звідти довелося тікати. Крик, шум, дами верещать. Звернули в підворіття, це вже на Маросєйці. Метнули кості, й що ж ви думаєте? Знову мені! У нього дві шістки, у мене двійка, слово честі! Все; думаю, finito[12], вже символічніше не буває. Одному все, іншому нічого. Втретє стрілявся я біля Косьми та Даміана, мене там хрестили. Став на паперті, де старці, дав кожному по рублю, зняв кашкета… Розплющую очі — живий. А один юродивий мені каже: «У душі свербить — Господь простить». У душі свербить — Господь простить, я запам'ятав. Добре, втекли ми звідти. Кокорін вибрав місце, де шикарніше, просто біля Галофтіївського Пасажу. В Неглинному зайшов до кондитерської, сів, я знадвору за склом стою. Сказав щось він дамі за сусіднім столиком, вона всміхнулася. Він револьвера дістає, натискає на спуск — я бачу. Дама дужче сміється. Він пістолета прибрав, із нею ще про щось побазікав, кофію випив. Я вже в заціпенінні, нічого не відчуваю. В голові тільки одне: знову зараз жереб кидати.

Метнули в Охотному, біля готелю, й тут уже випало першому йому. Мені сімка, йому шістка. Сімка й шістка — всього очко різниці. Дійшли до Гуровського трактиру разом, а там, де Історичний музей будують, розійшлися — він до Олександрівського саду, по алеї двинув, а я по тротуару, за огорожею. Останнє, що він мені сказав: «Дурні ми з тобою, Колю. Якщо зараз пронесе — пошлю все до дідька». Я хотів