Читати книгу - "Меллорі"

Джеймс Гедлі Чейз

Меллорі

Розділ перший

1

Уже давно перейшло за північ, і холодна мжичка сіялася з чорних дощових небес на Коррідона, який саме крокував Олд-Комптон-стріт, запхавши руки до глибоких кишень свого тренчкота[1] та низько насунувши на очі крислатого повстяного капелюха. Вулиці в цій частині Сого[2] вже збезлюдніли; дощ, який припустив ще звечора, позаганяв до домівок усіх тих нероб, які зазвичай тиняються тут у цю пору.

На розі Олд-Комптон-стріт і Фріт-стріт Коррідон зупинився, аби запалити цигарку. Затуляючи від вітру полум'я сірника долонею, він намагався почути кроки переслідувачів, які невідступно йшли за ним, однак нічого не почув, а коли кинув погляд через плече, то побачив лише вулицю, що простягалася ген удалечінь, у вільготну, порожню темряву. Коррідон викинув сірника до канави та, прискоривши крок, повернув на Фріт-стріт і попрямував далі.

Упродовж останніх двадцяти чотирьох годин Коррідон був свідомий того, що, куди б він не йшов, за ним назирці цілком несподівано та без очевидної причини слідує двоє чи троє людей.

Він не вперше потрапляв у такі пригоди. Колись за ним уже стежила поліція. Упродовж війни, коли він був одним із командос[3], на нього полювало гестапо. Тож у Коррідона виробився інстинкт, який безпомильно підказував, коли за ним стежать. А проте йому на думку не спадало жодної причини, яка пояснювала би, чому хтось міг настільки ним зацікавитися, щоб отак іти слідом. Ніде правди діти, він легко наживав собі ворогів. Уже було кілька охочих поквитатися з Коррідоном. Щоправда, він ніколи не приховував своєї адреси, тож переслідувачі легко могли його відшукати, проте чомусь уперто переслідували його вулицями міста. Ця ситуація неабияк спантеличувала й інтригувала.

Тож зараз, остаточно упевнившись, що це не витівки його власної уяви, Коррідон постановив собі загнати в кут бодай одного з переслідувачів і з'ясувати, що й до чого, та наразі його зусилля марні. Вже наближалася перша година ночі; Коррідон, потайний та насторожений, розвернувся й пішов назад допіру пройденим шляхом, сподіваючись перехитрувати й заскочити зненацька тих людей, які йшли назирці, та вони залишалися невловними та невидимими, неначе привиди. Одначе Коррідон мав безмежне терпіння. Рано чи пізно один із них неодмінно схибить.

Неподалік, відділений від Фріт-стріт алеєю, був розташований клуб «Аметист». Саме туди Коррідон і вирішив піти, а ті нишпорки нехай дожидаються його під дощем. А сам він тим часом міг би мигцем поглянути на них із горішнього вікна клубу. Хай там як, а чекання під дощем, либонь, погамує їхнє завзяття.

2

«Аметист» — типовий маленький клуб із сумнівною репутацією, що ними рясніє Сого. У таких закладах пропонують прихисток від поліції, і там ви можете хильнути о будь-якій годині дня і ночі. Розташований у кінці глухого провулка в приміщенні колишніх винних складів, нині «Аметист» був пофарбований жовтою та червоною темперою, умебльований столиками зі скляними стільницями та плетеними з лози стільцями, а на стінах були порозвішувані запилюжені дзеркала. У дальньому кінці кімнати, за шинквасом у формі літери S, стояв Зані — темний, величезний, лискучий та лиховісний.

Зані був власником клубу «Аметист». А ще він докладав руку до більшості непевних оборудок, які коїлися у Сого. Майже такий самий завширшки, як і заввишки, з типовими негроїдними рисами, він нагадував Коррідонові якесь страхіття з кунсткамери. Його пошитий на Севіл-Роу[4] костюм, бездоганно чиста біла сорочка та краватка з фарбованої вручну тканини пасували йому, як бабуїнові — циліндр.

У клубі було близько дюжини чоловіків і жінок. Усі вони підвели погляди на Коррідона, коли той спустився сходами з передпокою до бару. Завсідники підозріливо дивилися на нього крізь пелену тютюнового диму. Гучний гомін їхніх балачок нараз ущух. Військовий крій Коррідонового тренчкота, його міцні широкі плечі, те, як він тримався, — усе це змушувало їх відчувати неспокій. Заледве кинувши оком на новоприбулого, відвідувачі клубу бачили, що він — ані один із них, ані поліціянт, і витріщалися на чоловіка, намагаючись зрозуміти, хто ж це.

Не зважаючи на загальну цікавість, Коррідон пройшов до шинквасу.

— Подейкували люди, буцімто ти повернувся, — сказав Зані, простягаючи гладку, вологу долоню, — та я не йняв їм віри. Та й чого б то було тобі повертатися? Якби я міг забратися геть із оцієї паскудної країни, то вже таки вшився би з кінцями.

— Невелика була би втрата, — мовив Коррідон, нехтуючи простягнутою рукою. — Я би випив скотчу, звісно, якщо він мене не отруїть. — Він підсунув стілець і всівся.

У дальньому кутку зали невисокий худорлявий чоловік у червоно-білій картатій сорочці та брудно-сірих фланелевих штанях грав на піаніно з майстерністю, яка справляла неабияке враження.

— Жодним із тутешніх напоїв ти не втруїшся, — відказав Зані, його посмішка застигла на обличчі. — У моєму закладі лише найкраща випивка. Ось, скуштуй-но, — і він підштовхнув Коррідону пляшку та склянку.

Поки той наливав, Зані провадив далі:

— Казали, ніби ти був у Штатах.

— Правду казали. Та годували там аж надто щедро, тож я звідти й поїхав.

Зані підморгнув і посміхнувся, натякаючи на те, що йому відомо, що сталося насправді.

— Я чув інше. У них там трапляються дуже суворі копи, еге ж?

Якийсь час Коррідон пильно дивився на своє віскі, а тоді підвів погляд на Зані.

— Хтось колись таки заткає твою велику пащеку розбитою пляшкою — і можливо, то буду я.

Посмішка Зані щезла.

— Та я ж лише пожартував. А подорож анітрохи не пом'якшила твоєї вдачі, еге ж?

— З моєю вдачею усе гаразд. А свої жарти залиш для тих довбнів, яким вони подобаються. Мені ж вони не до смаку.

Після нетривалої зніяковілої паузи Зані сказав:

— Ну, то як нині твої справи? Зайнятий чимось?

— Тако собі, потрошку, — стримано відказав Коррідон. — Хтось запитував про мене?

— Ні, тебе ж бо довгенько не було. Люди швидко забувають, — Зані розглядав його з хитрою цікавістю. — То що збираєшся робити тепер, коли повернувся?

— То вже мій клопіт. Що менше ти про мене знаєш, то менше зможеш розповісти своїм приятелям-копам. Чи Роулінс, бува, не