Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"
- Жанр: 💙 Детективи
- Автор: Джеймс Хедлі Чейз
- 1 041
- 0
- 25.04.22
«...Хтось убив мого брата, а поліція вважає це самогубством. Ну що ж, доведеться самому у всьому розібратися...» — так думав Нік Інгліш, навіть не підозрюючи, що за кілька днів запустить такий ланцюжок подій, у яких мало сам не загине. А все тому, що стане на заваді у банди шантажистів на чолі з убивцею-психопатом... Роман «Я сам поховаю своїх мертвих» укотре доводить, що Джеймс Гедлі Чейз є одним із неперевершених майстрів детективу.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Джеймс Гедлі Чейз
Я сам поховаю своїх мертвих
Розділ перший
1
Гарі Вінс увійшов до кабінету і швидко зачинив за собою двері, обірвавши гомін, що лунав із сусідньої кімнати. Звідти доносилися хриплий сміх і шаркотіння багатьох ніг: здавалося, що всі намагались перекричати один одного.
— Гамірно, як у зоопарку, правда? І запах такий же.
Гарі пройшов поміж порожніми столами до Лоїс Маршал, яка сиділа за комутатором, та обережно поставив на стіл пляшку шампанського й два келихи.
— Ти все пропустиш. Фу, там хоч сокиру вішай, — він протер обличчя хустинкою. — Містер Інгліш сказав, що ти мусиш випити хоч трохи шампанського.
— Щось нема бажання, дякую, — всміхнулася Лоїс, елегантна симпатична брюнетка двадцяти семи років, із суворим, але стриманим поглядом. — А вони нехай собі розважаються, ти ж не проти?
— Не проти, якщо це не в робочий час, — Вінс уміло зняв із пляшки дротяну обмотку, — або якщо є серйозний привід. Зрештою, ми ж не щодня перемагаємо у боксерському поєдинку.
Корок, вистріливши, пролетів через усю кімнату, шампанське запінилось, і Гарі швидко підставив келих.
— Не щодня — на наше щастя, — сказала Лоїс. — Як думаєш, вони надовго засіли?
— Доки не виженуть. Не випито ще й половини віскі, — він подав дівчині келих і наповнив свій, — за Джо Ратліна, нового чемпіона. Нехай він і далі вкладає суперників на рингу.
— За містера Інгліша, — тихо сказала Лоїс і пригубила шампанське.
Вінс усміхнувся.
— Так, за містера Інгліша, — трохи випивши, Вінс скривився і відставив бокал. — Кисле, краще пити віскі. Слухай, чому ти не даєш Тріксі сидіти на комутаторі? Це ж її робота.
Лоїс знизала елегантними плечима:
— Ти подивися на наш звіринець. Вони знають, що до мене краще не лізти, але Тріксі...
— Та їй подобається, коли хлопці час від часу зачіпаються. Вона думає, що це підкреслює її привабливість. Принаймні ті мавпи більш-менш безпечні. Думаю, Тріксі дасть собі раду.
— Може, й так, але вона ще дитина. Сидіти в офісі до ночі — це не для неї.
— Ти говориш, як стара баба, — Вінс усміхнувся. — Якщо хтось і сидить допізна, то це ти.
Лоїс знову знизала плечима.
— Мені байдуже.
Вінс пильно глянув на дівчину.
— А хлопцеві твоєму байдуже?
— Гарі, яке тобі до цього діло?
Її спокійні карі очі раптом звузилися.
Помітивши це, Вінс змінив тему.
— Ти була з містером Інглішем, коли він починав цю напівлегальну справу, правда?
— Правда. Ми тоді сиділи у маленькому офісі, а друкарську машинку і меблі, якщо той мотлох можна так назвати, взяли напрокат. І дивись, чого досягли! Тринадцять офісів і сорок працівників. Непогано як для п’яти років, чи не так?
— Еге ж, — Вінс запалив сигарету. — У нього нюх на успішні проекти. Цього тижня поєдинок, минулого — цирк, позаминулого — концерт. Що далі?
Лоїс засміялася.
— Він щось знайде, — відповіла дівчина, пильніше глянувши на Гарі, майже тридцятитрьохлітнього широкоплечого чоловіка середнього зросту. Він мав волосся, що стирчало їжаком, вицвілі, постійно напружені очі, красиві рот і підборіддя та прямий вузький ніс. — Ти теж непогано влаштувався...
Вінс кивнув.
— І все завдяки містерові Інглішу. Без жартів. Якби він не дав мені цього шансу, я б і досі протирав штани, працюючи бухгалтером. Знаєш, інколи й не віриться, що я — його заступник. Не можу зрозуміти, якого біса він узагалі взяв мене на роботу.
— У нього нюх на таланти, — усміхнулася Лоїс. — Він же взяв тебе не через твій стиль одягу. Ти вартий своїх грошей.
— Сподіваюся, — Вінс провів рукою по коротко стриженому волоссю і глянув на годинник. Було вже 23:15. — Цей балаган триватиме мінімум до другої, — він випив ще трохи шампанського. — Тобі долити?
Дівчина заперечливо хитнула головою.
— Ні, дякую. Містер Інгліш задоволений?
— Еге ж, сама знаєш. Він крутитиметься тут увесь вечір, дивлячись, як інші хлопці напиваються. Бос поводиться так, ніби випадково потрапив на чужу вечірку. Аб Мендельсон намагався підловити його у тихому закутку, але марно.
Лоїс засміялася.
— Він хоче вмовити містера Інгліша профінансувати його жінок-борців.
— Непогана ідея, — мовив Вінс. — Я бачив кілька їхніх поєдинків. Не хотів би бути тренером цих дівчат, але не проти показати їм кілька захватів у партері.
— Ну, то скажи про це містерові Інглішу, і він влаштує тебе на таку роботу.
Задзвонив телефон, і Лоїс підняла слухавку:
— Інгліш Промоушн. Доброго вечора.
Поки секретарка слухала, Вінс спостерігав, як її чорні брови здивовано підіймаються.
— Я зараз покличу його до телефону, лейтенанте, — вона відклала слухавку. — Гарі, скажи містерові Інглішу, що телефонує лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств. Він бажає з ним поговорити.
— Ох уже ця поліція, — скривився Вінс, — точно забагли там якоїсь послуги: автографа боксера чи білетів на матч. Ти ж не хочеш, аби я турбував містера Інгліша через цього бовдура?
Лоїс повторила серйозним тоном:
— Гарі, будь ласка, скажи йому, що це терміново.
Зиркнувши на секретарку, молодик зіскочив зі столу.
— Ну добре, біжу.
Він попрямував до дверей, що вели до приймальні офісу Ніка Інгліша, і щойно Гарі їх відчинив, як шалений гамір увірвався до кімнати.
— Я вже кличу містера Інгліша, — сказала Лоїс у слухавку.
Моріллі пробурчав:
— Міс Маршал, попросіть, аби підігнали його автомобіль. Коли він почує новину, йому, без сумніву, знадобиться машина.
Лоїс подякувала, набрала на іншій лінії відповідального за гараж і попросила підігнати авто містера Інгліша до головного входу. Щойно вона закінчила розмову, увійшов Нік Інгліш у супроводі Вінса.
Інгліш був широкоплечий і мав майже два метри зросту, тому здавався масивним, але не товстим. На свої сорок він не виглядав; його чорне, наче смола, коротко стрижене волосся любило кучерявитися. Сиві волосини на скронях пом’якшували важкі й суворі риси обличчя. Інгліш мав високий, широкий лоб, короткий сплюснутий ніс, тонкий рот і квадратне підборіддя з ямочкою. Його зовнішність важко було назвати приємною, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я сам поховаю своїх мертвих», після закриття браузера.