Читати книгу - "Це не моя справа"

Джеймс Гедлі Чейз

Це не моя справа

Розділ I

Мене звати Стів Гармас, і я — іноземний кореспондент нью-йоркської газети «Кларіон». Упродовж 1940-1945 років я разом зі своїми колегами мешкав у готелі «Савой» і розповідав народу Америки про хід війни у Європі. Я полишив комфорт «Савою» та його бар із коктейлями, коли союзні війська зайняли Європу. Змусити мене піти звідти було не легше, ніж відірвати молюска від стіни, але мій редактор наполягав, тож зрештою я змушений був з’їхати. Він сказав, що життєвий досвід лише зміцнить мій дух. Це завдало мені болю (самі-знаєте-де), та аж ніяк не загартувало. Після краху Німеччини я відчув, що з мене вже досить тягот війни, тому помінявся місцями з легковірним колегою, котрий і не знав, на що йде, та повернувся до Америки — до своїх величезних двофунтових біфштексів.

А вже за кілька місяців я отримав завдання написати серію статей про повоєнну Британію. Мене це не надто надихнуло: тоді в Англії відчувався брак віскі, проте в Лондоні тоді мешкала дівчина на ім’я Нетта Скотт — а з нею я зовсім не проти був побачитися.

Не хочу, щоб ви мене неправильно зрозуміли щодо Нетти Скотт. Я не був у неї закоханий, однак відчував, що маю якось віддячити їй за приємні хвилини, проведені разом, коли я був чужинцем у незнайомій країні — тож цілком несподівано для самого себе почувся просто зобов’язаним зробити це.

А було все так: дорогою у редакцію я на ходу пробігав очима спортивну сторінку газети і ніяк не міг вирішити, їхати мені в Англію чи ні, коли це зауважив, що одна з конячок, котра мала стартувати у вечірніх перегонах, має ім’я Нетта. Вона вважалась аутсайдером, і ставки на неї були один до десяти, однак я ризикнув і поставив саме на неї. Із завмиранням серця виклав п’ятсот доларів і прикипів до радіо, очікуючи результатів. Конячка таки виграла у впертій боротьбі, і саме там та тоді я вирішив розділити свій виграш із Неттою та купив квиток на перший же літак до Англії.

Наперед тішився, уявляючи реакцію Нетти, коли я завалюся до неї та викладу на стіл п’ять сотень новеньких шелестких однофунтових купюр зі свого виграшу. Вона завжди любила гроші і постійно скаржилася на їхній брак, хоча ніколи не дозволяла допомогти їй, відколи ми познайомилися. Це буде знаменний день в її житті, і так я з нею розрахуюся.

Уперше я побачив Нетту 1942 року в фешенебельному нічному клубі в кварталі Брутон-мьюз у Мейфері[1]. Вона працювала там платною партнеркою для танців, і я нікому не порадив би жартувати з такими дівчатами. У них м’язів більше, ніж у «Душителя» Льюїса[2] — коли той парирує удари втомлених життям бізнесменів, котрі взагалі-то не надто і втомлені ним. Нетта мусила розкручувати чоловіків купувати гидотне шампанське за непомірну ціну — п’ять фунтів за пляшку, — ще й платити їй десять шилінгів за право потанцювати з нею на крихітному майданчику.

Клубом «Блакить» — а саме так називався той заклад — заправляв чолов’яга на ім’я Джек Бредлі. Я бачив його двічі чи тричі та попервах сприйняв за якогось сумнівного відвідувача. Поміж працівниць лише Нетта не боялася його. Врешті, Нетта взагалі не боялася чоловіків. Подейкували, що перед прийомом на роботу кожна дівчина мала відпрацювати нічну зміну з Бредлі. Мені розповідали, що Нетта і Бредлі провели ніч за читанням ілюстрованих журналів, коли вона підтверджувала свою кваліфікацію — однак лише після того, як дівчина наділа йому на голову якусь цінну картину, написану олією.

Не знаю, чи ця історія була правдивою: Нетта не любила про це згадувати, однак, знаючи її, гадаю, що то таки правда.

Ймовірно, Бредлі отримував чималі прибутки зі свого клубу. Його клієнтами були переважно американські офіцери і репортери, в котрих постійно водилися грошенята. І вони їх успішно тринькали у клубі «Блакить». Оркестр був першокласним, дівчата — гарними та прихильними, їжа — відмінною, а вартість усього того — такою захмарною, що ви мусили натягати на себе кисневу маску, перш ніж глянути на рахунок.

Нетта була однією з дванадцяти тамтешніх дівчат, і я обрав її тієї ж миті, як побачив.

Вона була чарівна: руде волосся, шкіра — персик із додаванням вершків. Вигини її тіла одразу ж привернули мою увагу — вони кликали до гріха. Я бачив чимало чудових фігур, та жодної такої, як у Нетти. Як висловився з цього приводу мій приятель, прямолінійний військовий льотчик Гаррі Бікс: «Якби миші припасувати лижі, вона б охоче дослідила всі ці вигини — і як би я хотів бути цією мишею!»

Так, Нетта справді була премилою, але у свій, витончений спосіб. Ви одразу розуміли, що вона знає собі ціну — і якщо хотіли досягти бажаного результату, то слід було робити це «по-дорослому»; всі прийоми були дозволені. Та навіть тоді вона здатна була обвести вас навколо пальця.

Минуло чимало часу, поки Нетта подобрішала. Спочатку вона ставилася до мене як до звичайного клієнта; потім дивилася з підозрою, прикидаючи, що в мене на гадці, та нарешті переконалася, що я — самотній чолов’яга у незнайомому місті, котрий прагне її компанії. Я заходив у «Блакить» щовечора. Приблизно за місяць Нетта вже не дозволяла мені купувати їй шампанське, і я усвідомив, що шанси мої зростають. Якось увечері вона запропонувала мені піти з нею в неділю в К’ю-Ґарденз[3], щоби помилуватися пролісками. Тоді я й зрозумів, що крига скресла.

Врешті-решт я почав бачитися з Неттою доволі часто. Заїжджав у її крихітну квартирку поблизу Кромвелл-роуд і підвозив її у «Блакить».

Іноді ми разом вечеряли у «Веніті Феар», часом вона приходила до мене в «Савой», і ми обідали в тамтешньому ресторані. Нетта була хорошою співрозмовницею, завжди готовою посміятися чи побалакати серйозно — залежно від мого настрою; а ще могла багато випити і не сп’яніти при цьому. Нетта була моєю віддушиною. Вона скрашувала похмуру одноманітність, яка неминуче гнітить, коли ти не зайнятий 24/7. Вона зробила моє перебування в Лондоні незабутнім. Нарешті ми дійшли до того, що спали разом раз чи двічі на місяць, та робили це — які