Читати книгу - "Дивовижні пригоди Наталки в країні Часу, Ніна Воскресенська"

Хвиля підштовхнула Наталку вперед. Іржа застигла з розкритим ротом, коли побачила дівчинку.

Отямившись, вона лагідно усміхнулася:

- Ой, яка краса! Яке чудове руде волосся! Дівчинко, як тебе звати?

- Я - Наталка.

- Наталка! Як гарно! Що привело тебе в мою печеру?

- Ваша Рудавосте, - озвалася Хвиля, - дозвольте, я розповім.

Іржа зиркнула на Хвилю. Вона врешті остаточно прокинулася:

- Яка приємна несподіванка! Сама Улюблена Хвилина королеви! Я рада, що мене не забувають. Разом і пообідаємо! Скажу вам по секрету, що мої лайдаки добули десь гарненького годинника! Мені навіть шкода його їсти.

- Ваша Рудавосте, - перебила її Хвиля. – Саме про цього годинника я й хочу з вами поговорити. Його не можна їсти!

- Хвилю, я поважаю королеву, але невже ти хочеш залишити нас без обіду?!

- Ваша Рудавосте, коли ви дізнаєтеся те, що знаю я, ви самі не захочете його їсти.

Іржа нашорошила вуха.

- Це годинник-убивця! Володар Часу підкинув його, щоб він на безлюдних стежках чатував на самотніх мандрівців, які йдуть у королівство Хаосу, - випалила Хвиля. - Тому, хто знайде годинника, Її Величність обіцяє винагороду: 100 порцій найсмачнішого в королівстві морозива! Ми з Наталкою давно йдемо по його сліду. Нарешті вистежили в тій ярузі. Та, на жаль, ваші слуги поцупили годинника просто перед нашим носом.

Наталка здивовано дивилася на Хвилю й не розуміла, навіщо та верзе таку нісенітницю.

- Усього лише? - Іржа була розчарована. Вона чекала на щось більш неймовірне. - Ні, мабуть, я його таки з’їм.

- Це розгніває королеву, - завважила Хвиля.

- Ти так гадаєш? - сумно зітхнула Іржа, - гаразд, забирайте вашого годинника. Гей, слуги, принесіть сюди мою здобич!

Ніхто не обізвався. Іржа знову зітхнула:

- Мало того що зосталася без обіду, та ще й слуг не докличешся!

- Ваша Рудавосте, - улесливо сказала Хвиля, - нехай Наталка сходить по годинника.

Іржа махнула рукою: робіть, мовляв, що хочете.

Наталка миттю пірнула в один із отворів печери, де, за словами Хвилі, була кухня. Щойно дівчинка пішла, як Хвиля схилилася до вуха Іржі й щось зашепотіла.

Наталка побачила, що чарівний годинник стоїть на столі цілісінький і неушкоджений. Вона, не тямлячи себе на радощах, схопила його й притиснула до грудей.

Коли ж повернулася в печеру, то побачила, що настрій Іржі значно поліпшився. Перед нею лежали великі цвяхи.

- Хвилю, серденько, зроби мені ласку! Віднеси їх на кухню і скажи, щоб негайно приготували обід! Я вже гину з голоду.

Щойно Хвиля вийшла, Іржа сказала:

- Наталко, я багато чула про твої пригоди. І не вірю Хвилі: королева не доручала вам вистежити годинника! Гадаю, що ти не надто прагнеш зустрітися з королевою. Я допоможу тобі. Адже я вперше бачу таку гарну РУДУ дівчинку! Хочеш годинника - забирай. Не хочеш казати, навіщо він тобі, - то й не кажи! Я зовсім не така погана, як про мене пліткують. Просто я - слабка! - Вона нахилилася й прошепотіла дівчинці на вухо: - Обожнюю годинники. Особливо з підливою із зеленої плісняви. Королева Хаосу про це довідалась і тепер мене використовує. Так, я служу Її поганій Величності за годинники, які вона мені надсилає на обід. Але такій РУДІЙ дівчинці я не можу не допомогти.

- Дякую, Ваша Рудавосте! - зніяковіла Наталка. - Як же ви мені допоможете? У мене майже не залишилося часу...

Іржа продовжувала:

- Я покажу тобі найкоротший шлях до палацу Володаря Часу.

- Не може бути!

- Слухай уважно. Коли вийдеш із моєї печери он тим виходом, - Іржа показала, яким саме, - побачиш пагорб. Там і починається Примарний міст, - сказала вона таємниче.

Наталка була впевнена, що знає, про який пагорб ідеться, але ніякого мосту там не було!

- Я ж тобі людською мовою кажу: міст Примарний. Тобто він ніби є, а насправді його немає. Або навпаки, його ніби немає, а насправді він є. Зрозуміла? – почала сердитись Іржа. Наталка кивнула, але вона так нічого й не зрозуміла. - Щойно ти повіриш, що міст існує, як він насправді з’явиться. Засумніваєшся - пропаде, і тебе підхопить течія Часу. Дійшло? - І буркнула собі під ніс: - Сподіваюся, вона знає, що час тече... – Потім додала: - А тепер іди, бо Хвиля повертається! - І наостанок прошепотіла: - Не вір їй, дівчинко. Її таки послала королева.

Іржа підштовхнула Наталку до виходу. Дівчинка рушила туди, де вдалині ледь пробивався крізь темряву сонячний промінчик.

Глава одинадцята, в якій Наталка, нарешті, дістається до палацу Володаря Часу

Наталка помчала до пагорба так, що аж вітер у вухах свистів. Забігши на вершину, вона побачила не міст, а величезного котиська.

Наталка заплющила очі й уявила, яким має бути той міст. Коли вона їх розплющила, Примарний міст постав перед нею у всій своїй красі.

- Ой! - закричала Наталка, й забувши про все на світі, побігла до мосту, але перечепилася об котячу лапу й упала.

- Що ти робиш? - обурилася дівчинка підводячись.

- Не пускаю тебе без квитка, - промуркотів кіт. - Ходять тут усілякі дівчиська, міст дурно топчуть...

- Тобі що до того мосту?

У відповідь кіт вигнув спину, вищирив зуби й засичав:

- Я наглядач цього мосту, і ніхто не має права по ньому ходити, не заплативши. Зрозуміла?

Він посунув на дівчинку.

Як Наталка збігла з пагорба, вона не пам’ятала. Жахливий котисько все ще стояв на вершині й войовничо нявчав. Дівчинка розгубилася. Що робити? У кого спитати поради? І раптом вона згадала про Мапу і Годинника, яких залишила біля яруги.

- Як же я могла про них забути?

Вона чимдуж побігла туди, де були її друзі. Але побачила тільки Мапу. Вона висіла на своїй рожевій стрічці на кущі й стогнала.

- Що трапилося? - спитала Наталка.

- О! - ледь чутно сказала Мапа. - Вони підкралися непомітно і схопили його. А мене жбурнули у кущ...Це неподобство! Я такого не переживу!

Наталка нічого не розуміла: хто підкрався? Кого схопили? І де, врешті-решт, Годинник?

Мапа аж підскочила.

- Ясна річ, що ти нічого не розумієш! Швендяєш казна-де, а на нас слуги Іржі напали. І забрали Годинника!