Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Супроводжуваний Тефтом, Моашем і Шраммом, командир ішов далі. У казармах, що їх повільно звільняли від чужого майна, тулилися й мостонавідники. Вони були доволі схожі на обслугу Четвертого мосту — такі самі жилети й штани до колін. А втім, де в чому іншому їм годі було стати менш схожими на людей із Четвертого. Кудлаті та оброслі бородами, які місяцями не бачили бритви, вони мали порожні й ніби незмигні очі, зсутулені спини та позбавлені виразу лиця.

Здавалося, наче кожен із них сидить самотою — навіть коли його оточували товариші.

— Пригадую це відчуття, — тихо промовив Шрамм. Це був невисокий, жилавий чоловічок, який мав різкі риси обличчя й — попри те, що йому заледве звернуло на четвертий десяток — посріблені сивиною скроні. — І радий би забути, а пам’ятаю.

— І ми маємо перетворити їх на військо? — спитав Моаш.

— А хіба Каладін не зробив того самого з обслугою Четвертого мосту? — втрутився Тефт, посварившись на Моаша пальцем. — Тож дасть раду й цим.

— Змінити кілька дюжин людей — не те саме, що сотні, — заперечив той, відкопнувши осторонь зламану великобурею гілку.

Високий і міцний, Моаш мав шрам на нижній щелепі, але чоло в нього було без рабського тавра. Ішов він, випнувши підборіддя і тримаючи спину прямою. Якби не карі очі — зійшов би за офіцера.

Каладін вів їхню трійцю повз одну казарму за іншою, нашвидкуруч рахуючи людей. Тих була майже тисяча, і хоч учора він сказав їм, що тепер вони вільні (а отже, коли хочуть, можуть повертатися додому, щоб зажити по-старому), більшість, схоже, хотіла тільки одного — сидіти. Хоча первинно їх було сорок мостонавідних команд, проте під час останньої вилазки багато з них перебили, а в інших і доти був некомплект особового складу.

— Ми зведемо їх у двадцять команд, — мовив Каладін, — людей по п’ятдесят у кожній. — Згори осяйною стрічкою спурхнула Сил і закружляла довкола нього. Присутні ніяк не виказали, що бачать її, — для них вона, певне, залишалася невидимкою. — Ми не зможемо муштрувати кожного з цієї тисячі особисто — принаймні спочатку. Тож нам би взятися навчати охочіших, щоб потім відправити їх назад — командирами й тренерами власних загонів.

— Мабуть, так, — відповів Тефт, чухаючи підборіддя.

Він був найстарший поміж мостонавідників й один із небагатьох, які не зголили борід. Решта здебільшого ходили безбородими — на знак гордості: адже це вирізняло людей із Четвертого мосту з-поміж звичайних рабів. А от Тефт із тієї ж причини доглядав за своєю прикрасою на обличчі — світло-русою там, де не встигла посивіти — яку носив короткою й прямокутною, майже як у подвижника.

Дивлячись на мостонавідників, Моаш скривився:

— Гадаєш, дехто з них виявиться «охочішим»? Як на мене, всі вони мають однаково пригнічений вигляд.

— У декому ще жевріє бойовий дух, — відказав Каладін, повертаючись до казарми Четвертого мосту. — Почнімо з тих, хто вчора ввечері підсів до нашого багаття. А ти, Тефте, маєш добрати інших. Позводь і вкомплектуй команди й надивися сорок людей — по двоє з кожної — для першочергових тренувань, якими ти ж і керуватимеш. Ці сорок стануть першими паростками, що допоможуть решті.

— Із цим я, гадаю, впораюсь.

— От і добре. Я дам тобі кількох людей на підмогу.

— Кількох? — повторив, перепитуючи, Тефт. — Мені б не «кількох», а більше…

— Доведеться обійтися кількома, — відказав командир, зупиняючись на доріжці та обертаючись на захід — у бік королівського палацового комплексу, що здіймався на схилі пагорка, вивищуючись над військовими таборами. — Адже більшість із нас буде зайнята збереженням життя Далінара Холіна.

Моаш і решта спинилися поруч нього. Каладін, примружившись, дивився на палац — поза сумнівом, не досить величного вигляду, щоб правити за резиденцію короля. В тутешніх краях усе було як не каменем, то з каменю…

— Ти ладен повірити Далінарові, Каладіне? — запитав Моаш.

— Він віддав за нас Сколкозбройця, — відповів той.

— Бо завинив його нам, — утрутився, фиркнувши, Шрамм. — Ми врятували його життя, бодай йому буря!

— То могло бути звичайне позерство, — кинув Моаш, схрестивши руки на грудях. — Політичні ігри між ним та Садеасом, взаємне маніпулювання…

Опустившись Каладінові на плече, Сил прибрала подоби дівчини в легкій блакитно-білій сукні з плавними лініями. Вона стискала рученята, дивлячись на королівський палацовий комплекс, куди Далінар Холін ходив розробляти план дій.

У розмові з Каладіном той згадував, що от-от збирається дещо зробити, і це багато кого розізлить. «Я позбавлю їх можливості гратися в ігри…»

— Нам треба, щоб цей чоловік залишався в живих, — сказав командир, озирнувшись на решту. — Не знаю, довіряю я йому чи ні, але він єдиний на цих Рівнинах виявив до мостонавідників хоч натяк на співчуття. Якщо він загине, то як ви гадаєте — скільки часу знадобиться його наступникові, щоб продати нас назад, до Садеаса в табір?

Шрамм несмішливо фиркнув:

— Нехай тільки спробують — у нас на чолі Променистий лицар.

— Я не Променистий.

— Гаразд — як скажеш, — не став сперечатися той. — Хай хто ти, а забрати нас у тебе буде важкувато.

— Гадаєш, я зможу перемогти їх усіх? — спитав Каладін, зустрівшись очима з підлеглим. — Кілька десятків Сколкозбройних? Десятки тисяч солдатів? Гадаєш, одній людині таке до снаги?

— Не одній людині, а тобі, — вперто стояв на своєму Шрамм.

— Я не бог, — промовив командир, — мені не встояти під натиском десяти армій. — Каладін обернувся до решти двох. — Ми вирішили зостатися тут — на Розколотих рівнинах. Чому?

— А що дала б спроба вшитися звідси? — відповів запитанням Тефт, знизавши плечима. — Там, на Пагорбах, нас навіть вільними зрештою мобілізували б до котроїсь із армій. А коли ні, то ми кінець кінцем перемерли б від голоду.

Моаш кивнув.

— Вільним нам і тут не гірше, ніж деінде.

— Далінар Холін — це наш найкращий шанс зажити справжнім життям, — сказав Каладін. — Не рекрутами, а особистими охоронцями. Вільними людьми, попри невільницькі тавра на лобі. Такого не запропонує ніхто інший. Якщо хочемо залишатися вільними, Далінар Холін має жити.

— А як щодо Вбивці в білому? — півголосом спитав Шрамм.

Вони чули, що той виробляв по всьому світі, убиваючи королів і великих князів у різних країнах. Відколи телестилеграф почав доносити такі новини, у військових таборах тільки про це й говорили. Імператор Азіру мертвий. У Я-Кеведі хаос. І ще пів дюжини держав залишилися без правителів.

— Нашого короля він уже вбив, — відказав Каладін. — Старий Ґавілар був його першою жертвою. Тож сподіватимемося, що з нами він закінчив. Так чи інак, а захищаймо Далінара. За будь-яку ціну.

Його люди один за одним кивнули, хоча й неохоче. Винити їх не випадало: довіра до світлооких добра не приносила. Навіть Моаш, який свого часу згадував про Далінара з пієтетом, досі, здавалося, розгубив свою колишню повагу до нього — як і до будь-якого іншого світлоокого.

Правду кажучи, Каладін дещо дивував сам себе — через довіру, яку відчував. Але Далінар — бодай йому буря! — був до вподоби Сил. А це щось та важило.

— Наразі нам бракує військової моці, — сказав командир,