Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

на зближення з українським визвольним рухом не збігалася із загальною стратегією польського уряду. По-перше, попри певні відмінності у трактуванні українського питання у різних політичних сил, усі були єдиними в необхідності відновлення довоєнних кордонів. По-друге, у другій половині 1941 р. відбулося відновлення дипломатичних відносин еміграційного уряду із СРСР, який після початку німецько-радянської війни офіційно став польським союзником. Тому керівництво польського національного руху не було готове співпрацювати з українцями. Більше того, вони розуміли неминучість зіткнення з українським визвольним рухом під час спроб опанувати Галичину та Волинь. У рекомендаціях Стефана Ровецького від листопада 1941 р. зазначено: «У момент повстання проти німців, під час оволодіння суверенними землями Речі Посполитої на сході треба передбачати нині боротьбу за Східну Малопольщу і Волинь в цілому у несприятливих для нас умовах». Готуючись до цієї боротьби, слід було врахувати, що «кампанію у зв’язку із захопленням наших земель на сході можна було б полегшити, якщо не уникнути її повністю, завдяки пропагандистській пацифікації у відповідний час, принаймні Волині, і послабленню опору у Східній Малопольщі шляхом завоювання там прихильності частини українського суспільства». Керівництво польського національного руху наприкінці 1941 р. розпочало не тільки пропагандистську підготовку до «кампанії із захоплення» Галичини й Волині, а й необхідну військову роботу.

Отже, на той момент обидві сторони чітко сформулювали свої цілі у Другій світовій війні. Для польських політиків метою було відновлення польської держави в кордонах станом до 1 вересня 1939 р. Для українських націоналістів головним було здобуття Української Самостійної Соборної Держави, яка мала б охоплювати і західноукраїнські терени, та збереження національної української ідентичності населення Західної України як основи національного руху та єдиної можливості створення такої держави. Цілі, по суті, були взаємовиключними й не могли не призвести до збройних сутичок, які активно готували обидві сторони.

Українці й поляки готуються до повстання

Наростання польсько-українського протистояння 1941 р. посилювалося складними міжнародними колізіями, що виникли після нападу Німеччини на СРСР.

«З початком війни у червні 1941 року, — пише про це Іван Патриляк, — поступово змінюються стосунки польського еміграційного уряду з СРСР. Уже в липні Кремль фактично визнає неправомірність своїх претензій на Західну Україну і Західну Білорусь, а в грудні того ж року польський прем’єр-міністр у Москві укладає із червоним диктатором угоду про приязнь і спільну допомогу у війні. Цікаво, що під час переговорів В. Сікорський скаржився Сталіну на західних українців, які створювали проблеми і Польщі, і СРСР. У відповідь той пообіцяв «спільно» їх знищити.

Виникає доволі пікантна ситуація: український визвольний рух із липня 1941 р. перебуває у стані війни з СРСР, і одночасно його жорстоко переслідує німецька влада. Натомість польське підпілля, яке здійснює диверсії проти німців у Генеральному губернаторстві, на території Галичини, а особливо Волині та Полісся, пасивно протистоїть гітлерівським окупантам, більше намагаючись нашкодити українським планам (навіть за допомогою німців) і співпрацює зі смертельним ворогом українського підпілля — більшовиками. З іншого боку, на території Закерзоння німці, які остаточно розсварилися з бандерівською ОУН, продовжують досить толерантно ставитися до українців загалом і до лояльних Німеччині українських кіл, об’єднаних у межах Українського центрального комітету, зокрема. При цьому польське населення регіону й надалі вважають другосортним. Тобто нацисти певною мірою фаворитизували українців та поляків там, де вони були слабшою стороною. Така політика створювала у польського й українського підпілля враження про взаємну масову колаборацію з окупантом. Поляки в старій зоні німецької окупації вважали українців німецькими вислужниками і весь час завдавали ударів по українських господарських, культурних, шкільних, церковних установах, українці ж у новій зоні німецької окупації на схід від Бугу та Сяну вважали поляків німецькими холуями і, щойно почали масштабну збройну боротьбу з німцями, то одразу ж поширили її й на поляків».

Українська молодь на військовому вишколі ОУН, 1940-ві рр.

Кінець 1941-го і практично весь 1942-й стали часом переформатування польського та українського підпільних рухів до нових умов німецької окупації. Найактивніше ― на Волині, мабуть, через регіональні особ­ливості, де жорстока окупаційна політика німців проявилася дуже швидко. Саме на цьому терені концепція вичікування, якої дотримували як українські, так і польські підпільники, дала збій. Стихійний опір наростав і змусив керівництво обох рухів до активних дій.

Ситуацію, у якій опинилися представники українського підпілля на Волині 1942 р., чи не найкраще відображає лист референта Служби безпеки ОУН північно-західних українських земель Василя Макара.

«Повстанчу акцію на північно-західніх і частинно східніх теренах, ― читаємо тут, ― ми мусіли почати, і це не було зарано, як дехто каже, але вже і запізно. Мусіли ми це робити з двох причин. Перша: терен виривався нам з рук. З одної сторони ― почали множитись отаманчики, як Бульба Боровець, а з другої сторони ― червона партизанка почала заливати терен. Отже, коли б ми були не почали повстанчої акції, то не мали б, що робити. Друге: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села. Хотіли приневолити населення до здавання контингентів (продналоги) і контингентів робочої сили в Німеччину. Отже, в тій цілі вибирали одно село в окр(узі) чи районі, яке нищили дощенту. Всіх людей вистрілювали, а забудування палили. У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас. Почались грабежі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т. п. Отже, ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі. Оце дві засадничі причини нашої повстанчої акції. Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: «Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?» і т. п. Тепер ми тим балакунам затикали роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби розложили на плечі усього суспільства, хоче воно того, чи ні, мусить нести його. Значить ― тотальна революція».

Отож, один із чільних діячів ОУН на Волині у цьому листі визнавав, що станом на кінець 1942 р. керівництво українського підпілля втрачало контроль над ситуацією. Створення УПА стало кроком на шляху до відновлення цього контролю. Проте, як побачимо із подальших подій, встановити його на Волині бандерівцям удасться значно пізніше, щойно під кінець 1943 р.

Активізацію українського підпілля у 1942 р. відзначають німці ― уже з березня в усіх звітах з окупованих територій СРСР запроваджується постійна окрема рубрика «Український рух опору». Про розгортання мережі збройного підпілля українських націоналістів доповідали керівництву і радянські розвідники. В інформації НКВД про генезу УПА в цей період указано, що «протягом 1942 року бандерівці провели велику роботу зі створення широкої мережі підпільних озброєних бойових груп на території Західної України».

Надзвичайно схожі процеси паралельно на тих же теренах відбувалися і в середовищі польського підпілля. У звіті представника польського уряду з Волині вказано на активне творення ланок польського руху. Серед іншого йдеться про існування на Волині локальних польських організацій, зокрема харцерських, які розповсюджували підпільну пресу, і про наявність військових формувань. «Військові дії, ― читаємо у звіті, ― велися протягом усього 1942 року активно, але хаотично». Координація діяльності розрізнених ініціатив польського підпілля розпочинається наприкінці 1942 р. зі створення Волинського представництва еміграційного уряду. «Усі громадські організації одразу визнали єдине керівництво Представництва, зберігаючи свою організаційну автономію. Таким чином, Представництво взялося за організаційне керівництво самообороною і самодопомогою всього польського населення на Волині. Наприкінці лютого організаційна діяльність охопила всю територію Волині». Звітодавець також указує, що на той час чисельність самооборони та відділів безпеки становила близько 4 тисяч осіб із можливістю мобілізації до