Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

Ну, гаразд, скажете ви, мій малий упізнав джазову баладу, під яку я з дружиною танцював на пляжі в Затоці два роки тому, — що тут фантастичного? Штука в тому, що то був лише початок. Те, що Тео витягнув із бозна-яких закамарків свідомості мелодію, яку почув, коли в його роті вилізло зубів менше, ніж пальців у мене на руках, здивувало й, ніде правди подіти, розчулило. Але не насторожило. Зате те, що виявилося далі, почало мене лякати. Дивувати — то закономірно. Але й лякати теж. До чортиків.

12

Другий дивний випадок на підтвердження, що з моїм малим коїться щось раціонально непояснюване, стався приблизно через півроку — 17 лютого 2014-го, за три дні до масових розстрілів на майдані Незалежності в Києві. Щоправда, для того, щоб ви зрозуміли, що й до чого, я мушу детальніше розповісти про себе: про те, як одружився з Євою, чим заробляв на життя, а також про Блакитного Монстра, або Жабу.

Іноземні мови — особливо англійська — змалечку давалися мені легко. Не те щоб я хотів їх учити. Радше навпаки. У молодших класах я не горів бажанням навчатись, але запам’ятовування здебільшого коротких і милозвучних (так мені здавалося) англійських слів вважав безальтернативно кращим способом згаяти час до закінчення уроків, понад усе порівняно з мозкодробильними задачками із підручника математики. Тож я з більшою охотою та старанністю брався за вправи з іноземної, ніж за будь-які інші шкільні завдання, враховуючи забіги на витривалість на уроках фізкультури. Напевно, все тому, що мама з пелюшок прищепила мені любов до книг. Від української класики я перекинувся на англійські книги й англомовних авторів. У восьмому класі мені до рук потрапила книга Стівена Кінга — «Мізері» 1987 року. «Мізері» з її смачними описами того, як психопатка-медсестра Енні Уілкс ламає ноги улюбленому письменникові Полу Шелдону, відгриміла похоронним маршем над моїми, виплеканими не без маминої допомоги, мріями стати як не письменником, то хоча б шанованим критиком. Хоча справжня проблема з «Мізері» полягала в іншому — книга була російською мовою. 2000-го українські переклади Кінга залишалися для мене недосяжними. Якщо вони десь і були, то я не знав, як їх дістати, а російські книги та російськомовні переклади в моєму домі проголосили табу. Мама навіть канали російські забороняла дивитися. Зараз про це дивно чути, але 2000-го з російськими перекладами були проблеми. Я — школяр — не міг сам собі придбати книгу. У восьмому класі я ще не мав персонального комп’ютера, більшість моїх однокласників, яким пощастило ним володіти, не розуміли, що таке Інтернет. Перший комп’ютер з’явився в мене на початку дев’ятого класу, тож я відразу взявся качати піратські переклади Кінга й читав їх з екрана, за чим одного дня мене застукала мама. Вона не мала нічого проти Кінга чи навіть проти читання з монітора. Їй дошкуляла російська. І тоді Катерина Володимирівна Белінська, вчитель-методист найвищої категорії із зарплатою триста одинадцять гривень, ухвалила рішення купувати Кінга англійською. Спочатку замовляла через знайомих, які летіли на відпочинок до Європи чи в Америку. Потім, коли я розповів їй про сайт Amazon.com, раз на півтора-два місяці купувала мені Кінга, Кунца, Баркера чи Страуба через Інтернет — будь-що, на що я вказував, найстрашніші жахи, іноді по 14,99 доларів за книгу, аби не російською. Я навчався у спеціалізованій школі № 15 із поглибленим вивченням англійської — тобто рівень і так був непоганим, — але за рік після початку читання Кінга в оригіналі навіть найбільш фанатичні зубрилки з мого класу не могли зрівнятися зі мною.

Я випустився зі школи 2003-го із золотою медаллю. Того ж року вступив на факультет романо-германських мов Національного університету «Острозька академія», який закінчив 2008-го, отримавши диплом магістра англійської філології та перекладача. Теж із відзнакою. Після випуску з академії пристойну роботу знайти не вдавалося. Тому, коли в серпні 2008-го надійшла пропозиція від компанії Work-in-China, я не вагався: підписав контракт і у вересні поїхав до Гуанчжоу викладати англійську.

У травні 2009-го повернувся до Рівного. Роботи — тобто нормальної роботи — не було. Направду, я й не дуже шукав, не плануючи працювати в Україні, — сподівався знайти іншу міжнародну програму та знову рвонути за кордон. Загалом так і склалося. За тиждень після повернення натрапив у Інтернеті на компанію, котра пропонувала роботу викладача англійської в Бразилії, навіть заходився збирати необхідні для отримання дозволу на працевлаштування документи, коли зателефонувала Єва, й усе змінилося.

Уперше ми з Євою зустрілися в Карпатах під час літніх канікул 2005-го… Хоча кого я обманюю? Я бачив її десятки разів до вступу в Острозьку академію, просто тоді, 2005-го, вперше наблизився до неї на відстань простягнутої руки. На початку двотисячних Єва зустрічалася з Пашкою Новаком, із яким я щонеділі грав у футбол. Пашка був на рік старшим за мене, навчався в іншій школі, але ми знали один одного, оскільки його сім’я жила у двоповерховому котеджі на вулиці Клима Савура, якраз навпроти моєї багатоповерхівки. Коли Єва почала з ним зустрічатися, я закінчував дев’ятий клас. Щонеділі вона приходила на стадіон, зазвичай під кінець матчу, й осторонь дивилася, як ми грали. Висока шатенка зі світло-карими очима й густим волоссям, що блискучими хвилями спадало на плечі. Чекала на Пашку. Не знаю як щодо решти, але мене вона відволікала. І річ не в тім, що Єва вдягалася виклично чи щось таке, навпаки — вона намагалася лишатися непомітною, от тільки марно. У ній самій, у тому, як вона стояла, ледь згинаючи коліно, як піднімала підборіддя, підставляючи обличчя сонцю, було щось бунтівне й одночасно невловимо зверхнє. Вона вже тоді виглядала дорослішою та розумнішою від усіх нас. Новак махав їй рукою, а потім гасав полем, наче бик, якому згодували відро кокаїну.

Пашка не знайомив її з нами. Ні з ким, навіть із найближчими друзями. Після матчу смачно цілував Єву в губи, галасливо прощався з усіма, хапав її за руку й тягнув геть. Я досі не розумію чому. Боявся, що хтось відіб’є її в нього? Але Новак був найкрутішим серед нас. Вищий за мене на півголови, ширший у плечах, з волоссям кольору воронячого крила та рівними, ледь піднятими з країв бровами. Довбаний Тейлор Лотнер із «Сутінків».

Після одинадцятого класу Пашка вступив до Національної академії внутрішніх справ. Єва — як і Новак, на