Читати книгу - "Таємне джерело"

тільки тепер смерть від отруйної води почали називати карою Божою? Причому – не просто, а карою для комуністів, для всієї нашої влади. Там, здається, навіть якийсь пост поставили, але то вже деталі… Словом, сам розумієш, діло виходить таке, ідеологічне. Політичне, я б сказав. Делікатне, коротше. Справи ніби нема, а розкручувати треба. Ніхто нікого не вбивав наче, а винуватих знайти вимагають. Бо, – палець знову націлився в стелю, – якщо винуватих не знайдуть, виглядатиме не дуже добре. Виходить, справді існує якась кара Божа… для певних людей. Віриш у це?

Князевич потер голене підборіддя. Потім почухав потилицю. Вже не відчуваючи, що перебуває на важливій, мало не таємній нараді в начальника, почавши сприймати все неначе звичайні посиденьки старшого товариша з молодшим, випив, не махом, розтягуючи задоволення, відламав шматочок шоколаду, старанно прожував.

– Фактам я вірю, товаришу підполковнику.

– Що про ці факти скажеш?

– Їх обмаль. Конспект.

– Ну, ось і збереш більше. Нікому не треба пліток про Божу кару та мертву воду. Зброю, розумієш, у Господній правиці, бач, як вигадючують. Плітки вже повзуть. А ворожі голоси, кажу ж тобі, на щось таке тільки наведи: відразу почнуть передрікати швидкий кінець владі робітників та селян від якоїсь там гайворонської джерельної води. Сама природа, бач, мститься, не приймає владу.

– Це ваші думки зараз?

– Аргументи з Володимирської, вгадав. Ні, там люди грамотні сидять. Рахують на місяці, як не на роки вперед. І я, Князевич, із ними згоден. Небезпечно це все. Треба, Ігоре, треба довести: воду отруїли, й бажано навіть зловити того чи тих, хто займається диверсією. А це диверсія, можеш не сумніватися.

Ігор знову потер підборіддя.

– Нехай так. Чого ж тоді грамотні колеги з Володимирської за це не візьмуться?

– Їм не стає фактів, – розвів руками Бурков. – Загалом, складна така система… Але КДБ не може забрати собі справу, якої поки нема. Можна сказати, тебе посилають у розвідку абощо.

– Чому мене?

– Бо з моєї подачі! – Підполковник зовсім по-хлопчачому підморгнув. – Потрібен досвідчений міліційний слідчий, котрий в разі чого не плескатиме язиком та не питатиме зайвого. Дисциплінований, старанний, тямущий. Ти хіба не такий? До того ж тобі корисно побути зараз при ділі, але – подалі від Києва. Думаю, причину сам розумієш. Вважай, з відпустки тебе відкликаю, досить пити у чотирьох стінах. Ділом займися, Князевич, ділом. Як розберешся в усьому – швидше твої проблеми тут уладнаються.

Ігор відчув невідомо звідки виниклий клубок у горлі, ковтнув.

– А… там не вирішилося ще нічого?

– Думають, – обмежився коротким поясненням підполковник. – Аби ж ти тоді не робив геть зайвих рухів… Якщо зовсім по секрету, тут, у Главку, тебе точно не лишать. Як надовго переведуть у міське управління – не знаю. Можуть, правда, ще далі, нижче та глибше. Вважай, оця мертва вода в Гайвороні – твій шанс утриматися на плаву. Допиймо вже.

Бурков розлив по склянках залишки коньяку. Наслідуючи давні забобони, не лишив порожню пляшку на столі, поставив до стіни.

– Папери читатимеш тут і зараз, як я вже тобі казав. Усі запитання, які виникають, ставитимеш уже на місці, тамтешнім товаришам. Відрядження тобі від Головного управління оформляють на два тижні. Впораєшся?

– Не знаю.

– Добре, хоч чесно сказав. Постарайся, Князевич, постарайся. Бо навіть я не вбережу, хоч би як хотів.

7

Ранкова тиша

Поїзд прибув до Тернополя о шостій ранку.

У купе Ігор погано спав, але не через незвичку спати в потягах. Навпаки, по роботі доводилося їздити у відрядження не так часто, як деяким колегам, але й не зовсім уже рідко. Тож хитання вагона завжди заколисувало Князевича, і часом він навіть жалкував, що часу в дорозі не так багато. Та цю ніч, подібно до попередньої, Ігор провів майже без сну, бо другу добу давав організму відпочинок від спиртного.

Звичка засинати п’яним чи, сказати точніше, в різних стадіях сп’яніння – від середньої, коли дивишся на чорно-білий екран телевізора в тумані та засинаєш під його буботіння, до абсолютної, що не потребує жодного супроводу, за дні вимушеної відпустки причепилася, мов реп’ях до ворсу. Ще позавчора, після розмови з Бурковим та читання аналітичної записки, підготованої з приводу загадкових смертей у лісі під селом Гайвороном, Ігор дістав суворий наказ: дати собі лад і більше ні-ні. Розуміючи серйозність ситуації, він усе ж таки не втримався від двох пляшок «Ячмінного колоса» надвечір, намагаючись максимально розтягувати пиво до сну. Спрацювало, але на короткий час: прокинувшись серед ночі, Князевич не міг уже спати до ранку, то прокручуючи вкотре прочитане й почуте, то виходячи на балкон покурити.

Важкість недосипу частково полегшив учорашній день. Оформлення потрібних для відрядження документів, підписування паперів, навіть отримування в касі добових – перед відрядженням командировочні в Главку виплачували не всім і не завжди. Це вкотре підтвердило: хоч ні з ким, окрім безпосереднього начальства, Князевич не контактував і не спілкувався щодо цієї досить незвичної справи, все одно його відрядження тепер під своєрідним патронатом не лише Головного управління внутрішніх справ, а й грізного Комітету державної безпеки. Хоча, прикинув собі одне до одного Ігор, навряд чи хтось втручатиметься без нагальної на те потреби. А як ця потреба виникне, сам Князевич вирішив власних помилок не повторювати і відразу ж поставити до відома тих, кого треба, готуючись будь-якої миті відійти вбік.

Ігор уже мав досить досвіду та ґуль, аби зрозуміти: в ситуації, яка нині розгортається, його функція – чорнова результативна робота. Щойно буде відчутний результат, естафету з його рук приймуть інші, компетентніші люди з компетентніших органів.

Повертаючись надвечір додому, аби збиратися в дорогу, Князевич угледів біля входу в «Продукти» знайому сутулувату постать Горбика. Той вдав, що не помітив Ігоря. Та судячи з того, як швидко двірник повернувся до нього спиною, Князевич зрозумів: Горбик недавньої серйозної розмови не забув, хоча висновки зробив, – тому й не палає бажанням нагадати про себе.

Розмістившись у купе, Ігор відразу помінявся з жіночкою середніх років, віддавши їй свою нижню полицю. Сам заліз нагору, вмостився та спробував закуняти під супровід неголосних розмов попутників.

Ті гомоніли про те, що в Польщі, мабуть, таки введуть військовий стан, обережно цікавилися, що кажуть про Афганістан і чи довго ми там будемо, потім перейшли до підвищення пенсій на п’ять карбованців на місяць, на цій ноті й зосередившись. Подальша розмова крутилася довкола того, що п’ятірка – гроші, ясна річ, непогані, якщо не давати нікому пускати їх на горілку, та все одно за цю прибавку купити практично нічого.