Читати книгу - "Таємне джерело"

Коли пасажири нарешті повкладалися, Князевич зрозумів: заснути й сьогодні не зможе. Відразу ж малодушно пошкодував, що поступився місцем. Адже щоб покурити, треба постійно злазити й залазити, тож, виконавши таку вправу раз, більше не схотів, витягнувся на полиці, заплющив очі та почав визначати, про що спитає найперше, опинившись на місці.

Все ж йому вдалося передрімати якийсь час, хоча повноцінним сном цей стан лікарі навряд чи назвали б. Навіть зрадів, почувши з коридору до огиди гучне провідникове попередження: «Пасажи-ири, за годину Тєрнопіль, закриваю туалети!», – можна вже не мучитися, тож спустився донизу, замовив чаю. В принесеному окропі бовтався сірий паперовий пакетик, рідина від нього утворилася без запаху, смаку додали два шматочки рафінаду. Жіночка, котрій Ігор поступився місцем, люб’язно намагалася пригостити його бутербродами, називаючи їх по-тутешньому канапками. Князевич таки згодився, узяв один – шматок білого батону, тоненько намащений маслом та вкритий зверху крихтами з попередніх, уже з’їдених кусочків. Пояснити собі свій вранішній стан Ігор так і не зміг, навіть попивши притомно-солодкої брунатної рідини, підтримувати необов’язкову, хоча й ввічливу розмову не було бажання, тому, подякувавши за хліб із маслом, вийшов у прохід, до вікна, та почав проводжати поглядом лісові верхівки й далекі, вкриті легким ранковим туманом, пагорби.

На пероні його зустріли: товстенький офіцер з густими вусами в майорській формі назвався Орестом Пилипівим, відразу запропонував перейти на «ти» і відрекомендував себе як начальника відділу обласного карного розшуку.

– Речі всі? – запитав, кивнувши на дерматинову спортивну сумку з «динамівською» символікою на плечі гостя, не дочекавшись відповіді, знов поцікавився: – Спав погано? Очі оно, мов буряки…

– Не дуже добре, – зізнався Князевич.

– Ну, з такими справами не поспиш. Бач, що робиться… Нічо, ми зараз кавці запаримо.

– Тобто?

– Каву будемо пили, – пояснив Пилипів. – П’єте каву в Києві?

– Ніби п’ємо. Хоча я так не дуже щоб…

– Треба, треба. – Майор підхопив Ігоря під руку. – Давай, там уже чекають.

– Сьомої ж іще нема. Де чекають?

– У нас тут зараз, можна сказати, надзвичайний стан. Таке навалилося, всі на роботі, вважай, живемо. Ото начальство радіє – хоч на когось можна той Гайворон зіпхнути.

– У вас тут що, розгул бандитизму?

Ігор так пожартував: ранкова провінційна тиша вражала киянина просто на вокзалі, в місці, де життя не припиняється ніколи й ніде. Не вірилося, що міліції в такому спокої, серед занедбаної, але все одно – величі старовинних будинків, взагалі є якась робота, крім збирання п’яних та переміщення їх до витверезників.

– По дорозі розкажу. Думаєш, ми тут без роботи сидимо? Та де, чоловіче!

Говорячи так, вони дійшли до чорної «Волги», що чекала на не надто гамірній порожній привокзальній площі. Пилипів кивнув Ігореві на задні дверцята, сам умостився поруч із водієм і, щойно машина рушила, розвернувся до Князевича всім своїм грубеньким корпусом, обіпершись об верх сидіння.

– У нас тут якщо й болото, то те саме, колего.

– Яке – те саме?

– Тихе. Де чорти водяться й каламутять без того дурну воду. Чи поробив хто останніми днями? Дивись, – він загнув першого пальця, – від кінця липня чотирьох таксистів обібрали. Бандитський напад, одного придушили.

– На смерть?

– А то! Начитаються всяких Вайнерів… Знаєш Вайнерів?

– Братів, вони ще книжки про міліцію пишуть?

– Їх, їх.

– До чого тут книжки?

– Начитаються – і собі! В мене жінка все читає. Каже: живу з міліціонером, хочу знати про твою працю. Ага, так їй усе й напишуть! Знаєш, про що там одна книжечка? Як двоє батярів на таксистів нападали. Достоту те саме тут повторюється: викликають, спокушають вигідними замовленнями, одного он аж на Березовицю зафрахтували, це в нас селище таке велике, за містом. Заманюють, значить, потім ззаду або удавку на шию, або чимось важким по голові. Коли по голові – краще, хоч виживає. Троє так вижили, одного таки замордували, задавили тобто.

– Для того щоб до такого додуматися, не обов’язково книжки читати, – зауважив Князевич. – У Києві ще не таке…

– Ти не рівняй, Ігорку, не рівняй! – Пилипів розійшовся, видно, цю хвилю тримав не перший день. – Де Київ, столиця, а де Тернопіль – село!

– Ну, не таке вже й село, як я бачу…

– Таке, таке! Таксисти – раз. Дезертири – два…

– Які дезертири?

– Точніше, дезертир. До речі, знову з Гайвороном пов’язана історія. – Орест ураз стишив голос. – Із Афганістану втік, уяви собі.

– Солдат?

– Солдат, – підтвердив Пилипів. – Тут у нас уже місяць, вважай, шухер до неба стоїть. Хлопець сам із Гайворона, того села, де ці трупи… чи отруєні, а, то потім. Справа ось яка, це з того, що нам доповіли. Призвали хлопа, Дмитра Ярчука, минулої осені. Півроку в учебці – і в піски, виконувати інтернаціональний обов’язок. Там щось таке вийшло, потрапив він улітку в госпіталь, поранення. Потім почали говорити про самостріл, ніби навмисне, знаєш. А Ярчук не розгубився – зі шпиталю ноги зробив! – Ураз Ігореві здалося, що майор Пилипів пишається вчинком свого земляка. – Тут не просто дезертирство, тут зрадою Батьківщини тхне. Це, сам розумієш, аж до вищої міри…

– Як йому вдалося?

– Цього ніхто не знає. Ось тут був солдат – і вже нема. Спочатку ліпили все так, ніби його душмани, знаєш, украли. Ще й не таке там коїться. Потім хтось капнув: бачили, в цивільному. Може, хтось подробиці знає, нам не доповідають. Задача стоїть така – тримати на контролі рідне село Гайворон, туди дезертир цілком може попертися, мама в нього там. Тільки навряд Ярчук такий вже бовдур. Місяць зловити не можуть, десь переховується. Рідна хата – останнє місце, куди прийде. Словом, та ще скабка в дупі. Ну, й оця пригода, з отруєннями.

Князевич, розуміючи, що зараз треба витримати ввічливу паузу, дав Пилипіву виговоритися, тоді запитав, ніби між іншим:

– Там що, справді якась чортівня?

– Усе тобі розкажуть, капітане! Аби тільки на користь, бо нам того всього на область не треба. Голови полетіти можуть, не сумнівайся навіть. Так, ну, приїхали.

Годинник показував початок на восьму.

8

Кава запарена

Начальник обласної міліції виявився високим чоловіком, на голові якого від лоба до маківки сяяла овальна проплішина. Схоже, він не соромився цього. Мабуть, давно звик, бо навіть не вдягав кашкета при чужинцях, тим більше – не старався зачесати на неї довколишнє волосся,