Читати книгу - "Таємне джерело"

– Телефонувало мені ваше керівництво, Ігоре Степановичу. І не тільки воно, – додав багатозначно. – З нашого боку, звісно, всіляка й найповніша підтримка, забезпечення, все що треба. Тільки ж ми всі тут офіцери досвідчені, а люди – дорослі. Розуміємо, куди без столиці лізти не треба. Бо як з Москви пришлють – тоді голови точно полетять.

Почувши вдруге за якихось півгодини про ризики втратити голови, точніше – посади, Князевич укотре зрозумів: для місцевих усе, що відбувається, справді може мати набагато серйозніші наслідки, ніж якби щось таке трапилося в Києві чи, скажімо, в Харкові. Тож вирішив за розумніше поки мовчати та слухати. Усе, що треба, місцеві колеги давно готові сказати самі.

– Може, справді всі троє якось так водою потруїлися, – вів начальник міліції далі. – Але якщо кожне отруєння подавати як Божу кару та прокляття радянській владі… Тут ситуація, можна сказати, делікатна й десь навіть політична. Та куди – зовсім політична! У нас тут народ, між нами кажучи, владу, нашу, радянську, хоч терпить, але не любить. Дай їм волю, дай привід поляпати язиками – все!

– Все – це що?

– Все – це все! – категорично відрубав голомозий начальник. – І взагалі, товаришу Князевич… Ви врятуйте вже якось нашу репутацію… Ну, там, розумієте? До влади ми лояльні, самі ж розумієте, самі знаєте… А, чого пояснювати! Оресте Григоровичу, давай гостеві каву, все розказуй, ти в курсах, людина компетентна. Працюйте, товариші, бо в нас тут свого…

Оце «свого» прозвучало зараз так, ніби те, заради чого київське керівництво прислало з міністерства Ігоря Князевича, було не їхнім, не тутешнім, чужим – таким, що не вписувалося в загальний та звичний, розмірений плин провінційного життя.

…У своєму кабінеті Пилипів кивнув гостеві на стілець, не запитав – ствердив:

– Каву п’ємо.

– Можна, – погодився Ігор. – Хоч прокинуся.

– Не надійся, Ігорку. Ми тут із кавою, а не спимо, вважай, скоро місяць. Оце ось бери, жінка наготувала рано. Каже, вези людину до нас, хай поїсть по-людськи. Та де, нема коли. Хочеш – пізніше поїдемо.

– Побачимо, – стримано відповів Князевич, роздивляючись великі кусні хліба з пахучим копченим салом, котрі Орест розкладав на завбачливо постеленій газеті. Аркуш лежав передовицею догори, і мимоволі вдарив у вічі заголовок: «Єднання молота і плуга».

– Пахне, скажи? Теща з села передає! Свині тримає, на базар, на базар… Дрібний підприємницький інстинкт, як писала тут одна комсомольська газета.

– Про твою тещу?

– Про базари. Спекулянтів, таке… На базарах же, бач, усі спекулянти. Тільки в газеті один мій товариш працює, пише тут нариси з зали суду. Алкоголіки, крадії, таке… Подзвонив, каже: Орку, мовляв, тут один наш позаштатний постарався, тещу твою описав у фейлетоні, попросити переписати? Як, кажу, він перепише? А хай про іншу базарну тітку напише, вони там же всі однакові. Ясно, з мене потім могорич… Кави просив. Ось так, братику, в нас живуть.

– Кави?

– Індійської, розчинної. Знаєш, у таких великих круглих банках? Це в нас пані Христина, патологоанатом.

– Хто? – Князевич відчув – перестає взагалі будь-що розуміти.

– Пані Христина, кажу. В нас її всі так називають. Уяви, як би воно звучало: товариш патологоанатом. Чи товаришко…

– А пані, значить, можна?

– Чого, в нас багато жінок панькаються. Чоловіки менше, а жінки – ті так. Від Польщі лишилася звичка, без жодного буржуйського підтексту. Ти снідай, снідай.

Ігор машинально взяв хліб із салом, а Пилипів тим часом поставив на підвіконня півлітровий емальований кухоль, трошки щербатий знизу, налив туди з карафки на дві третини води, запхав кип’ятильник, при цьому й далі пояснюючи:

– Пані Христина в нас може дістати не тільки каву. І не тільки розчинну. Коньяк, вірменський чи молдавський, справжній. Цукерки польські, ковбаса, ікра – хто і для чого це все їй несе, уявлення зеленого не маю і знати не хочу. Навіть якщо в неї зараз нема, вона комусь там зателефонує на якусь базу, і їй мало не в зубах тягнуть уже до вечора. То таємниця велика, братику. Думаєш, я йому банку кави за так віддав? Купив, скурвий син, за два червінці! Це не я спекулюю, це пані Христина потім гроші віддає. Отак живемо. Коньячку, до речі?

– Від пані Христини?

– З магазину. Свої можливості маємо. – Орест підморгнув. – То по краплині, до кави.

Рот Ігоря наповнився зрадницькою слиною.

– Не треба, дякую, – вичавив він із себе, тут же додав, ніби перепрошуючи: – Якось іншим разом.

– І правда, ще ж восьмої нема.

Пилипів зиркнув на кухоль, переконався – вода закипає, видобув із шафки скляну банку, зняв капронову кришку.

– Нюхай. А?

Не треба було спеціально пхати туди носа – аромат справжньої меленої кави швидко вирвався з-під кришки, розійшовся по кабінету. Такі пахощі Князевич чув нечасто і в дуже небагатьох місцях. Наприклад, у барі готелю «Дніпро», куди пускали переважно іноземців, зрідка – гостей столиці, котрі селилися в одномісних «люксах».

– Так, може, з коньячком усе ж таки?

Змій-спокусник.

Закусивши губу, Ігор знову хитнув головою, цього разу рішучіше.

Стенувши плечима, Пилипів поставив перед собою склянку, перед гостем – глиняне горня, вкинув туди й туди по дві ложки кави, потім акуратно підхопив кухоль за гарячу ручку, залив окропу. Запахло гостро, густо, зовсім нестерпно, Князевич на мить заплющив очі, уявивши себе враз чомусь зовсім в іншому місці та в інакшій компанії. Орест натомість перемішав кожну залиту окропом суміш ложечкою, накрив свою попільничкою, поставивши денцем нагору склянки, Ігорову – блюдцем, теж щербатим із одного боку.

– Нема ще рано нікого, оце сам хазяйную, – пояснив. – Хай запарюється, поговорімо поки.

Орест закурив. Сприйнявши це як дозвіл, Ігор і собі витяг сигарети.

– Можу показати купу паперів, – сказав Пилипів. – Там усе написано.

– Пізніше. Зараз не треба, все одно голова не дуже варить. Краще словами, без протоколів. Що тут у вас коїться, зрештою?

– Поки цього ніхто не розуміє. Ти правильно все кажеш, Ігорку. Простими словами ліпше. Тільки хоч у протоколах, хоч на словах, усе одно хрін просциш. Поки маємо ось яку картину товариша Рєпіна.

Він збив попіл у попільницю, якою накрив склянку з кавою. Князевич машинально вчинив так само.

– Новицька Софія Григорівна. Сорок вісім років, кандидат наук, доцент, викладач… чи викладачка, як правильно… Словом, читала науковий атеїзм у нас тут у педагогічному, імені Галана. Сама з Кременця, в неї там мама, померла недавно. Хата лишилася, влітку Новицька частіше бувала там. Тому й не відразу тривогу збили. Жила