Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Таємне джерело 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємне джерело"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємне джерело" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 71
Перейти на сторінку:
сама, спілкувалася мало з ким. То вже коли її мертвою знайшли, недалеко від Гайворона, заднім числом дізналися: з нею сусіди здоровкалися останній раз до того днів зо два.

– Знайшли тіло, якщо не помиляюся, двадцять п’ятого серпня?

– Точно, в середу.

– Коли її бачили живою востаннє? Десь у понеділок?

– Виходить, так.

– Чого Новицька подалася до Гайворона? Родичі в неї там? Друзі, знайомі?

– Нікого в неї там нема. Люди знайшли тіло в лісі, відразу за селом. Її взагалі випадково впізнали, вчителька з місцевої школи. Так би довго встановлювали особу, документів же при ній не було. В ліс із документами…

– Отже, Новицька йшла таки в ліс?

– Не знаю, кажу ж тобі. Слідів насильства нема, лиш отрута всередині. То вже потім експерти повивчали, зробили якісь аналізи, дали висновок: отрута потрапила в організм разом із водою. Не з каналізації, ймовірно, природне джерело.

– Криниця сільська, ні?

– Може, й так, – погодився Пилипів. – Але тоді Новицька мусила б пробратися до криниці глупої ночі й напитися там води. Село невелике, незнайому людину місцеві б не пропустили. А так її ніхто не бачив. Або всім селом змовилися, або…

– Добре. Далі в нас хто?

– Лизгунов Андрій Іванович. Заслужена людина, відставний полковник. Шістдесят один рік, і зовсім не дід. Я знав його, бачив кілька разів. Тут сусіди здійняли хай.

– Чекай, він теж жив сам?

– Сам, діти хто тут, у Тернополі, хто в Києві. Жінку поховав три роки тому, рак. Зник у вівторок, першого вересня. Пішов із дому виступати перед школярами, назад не повернувся. Третього числа знайшли.

– Виступати?

– Урок миру ж, перше вересня, діти в школу пішли! – Орест докурив, відразу прикуривши другу, затягнувся, пустив дим убік. – Цей Лизгунов, як вийшов у відставку, постійно перед усіма виступав. У школах, інститутах, на День Перемоги, радянської армії, на жовтневі. Ветеран, розумієш.

– Воював тут?

– НКВД, – коротко відповів Пилипів. – Після війни як прислали боротися з бандерівцями, так тут і лишився. Про свою боротьбу він молоді любить розповідати, в газетах спогади регулярно друкує, словом – людина в області знана.

– І теж невідомо, що робив у Гайвороні?

– Неясно. Тільки його там якраз знали, виступав і в тамтій школі.

– Причина смерті аналогічна. – Князевич знав це, просто промовив уголос, констатуючи факт.

– Така сама. Без ознак насильства, отруєння. Ну, і третій – комсомольський ватажок, Боровчук Юрій Юрійович. Із цим простіше, місцевий, гайворонський. Секретар первинної комсомольської організації, кандидат у члени партії, двадцять вісім років. Жив із батьками. Шостого вересня, в понеділок, сказав – поїде в район у комсомольських справах. Попередив – може затриматись. Батьки нічого такого не подумали, мав якусь подружку в Кременці абощо. Знайшла його в лісі, в урочищі, в четвер рано місцева жителька, ходила по гриби.

– Тобто тиждень тому?

– Тиждень тому. Ти до чого…

– До того. – Ігор теж закурив наступну. – Одна смерть щотижня. Три тижні – троє мертвих.

– Я вмію рахувати, дорогий. Зв’язок між цими смертями – місце, де знайшли тіла. Ліс в околицях села Гайворона, до якого мав прямий стосунок лише комсомольський активіст Боровчук. Натякаєш, на цьому тижні знайдуть іще одного трупа?

– Не знаю.

– І я не знаю. – Брови Пилипіва раптом скочили вгору, так ніби він щось пригадав: – Кава ж готова! Ще вистигне, бери, прокидайся!

Знявши попільничку зі склянки, Орест розмішав напій ложечкою, прибираючи кавинки, зробив ковток, кивнув сам собі:

– Добре є.

Ігор теж сьорбнув із горняти.

Зовні запарена кава виглядала непривабливо й несмачно. Малесенькі піщинки осаду, котрий лишився на поверхні, липнули до губів. Та смак виявився густим, напій – міцним, гіркота – приємною, аромат не давався до порівняння з індійською розчинною, котру можна було знайти на Хрещатику та інших центральних київських кафе – порцію за двадцять вісім копійок традиційно іменували подвійною половинкою.

– Теж запаси вашої пані Христини?

– Це? – Пилипів постукав зігнутим пальцем по склянці. – Ні, це вже наші, власні. Жінка в мене купує кавові зерна. Знаєш, не вижарені, зелені ще. В магазинах у нас вони ще бувають, зерна і консерви. – Орест не стримав сумної посмішки. – Вона, значить, купляє відразу з півкіло. Потім висмажує на пательні, довго, перевертати треба, знаєш, як соняшникове насіння. Коли досмажаться до правильного кольору, дає мені млинка – і вперед, за орденами, мели. Ось цією самою молов! – Майор гордо показав розчепірену правицю. – Млинок від бабці лишився, вона ще за Польщі каву ним молола. – Він зробив великий ковток. – Про коньяк не передумав?

– Ну тебе, з твоїм коньяком разом. – Ігоря злегка дратувала не наполегливість Пилипіва – його турбувало власне бажання махнути на все рукою і таки випити зранку, бо після цього точно можна буде поспати хоч трошки. Утім, він вирішив остаточно прокинутися, і коньяк тут не допоможе. – Проміжний підсумок малюється такий. Троє людей, незнайомих між собою – незнайомих же? – Орест підтвердив кивком. – Значить, троє незнайомих людей помирають, випивши джерельної води. Смерть знаходять в околицях села Гайворона, судячи з того, що я бачив на карті, – віддаленому. Так чи ні?

– Слушно.

– Далі: безпосередньо жив у селі тільки молодий комсомолець Боровчук. Жінка, доцент із наукового атеїзму, та відставний офіцер держбезпеки проживали самі, чи без родин, чи окремо від них. І якби не пильність сусідів Лизгунова, його зникнення теж ніхто б не помітив до того часу, поки б не знайшовся його труп. Приблизно можна вирахувати: між днем, коли кожного з трьох бачили востаннє живим, та моментом знайдення їхніх мертвих тіл минуло дві доби. Стільки часу треба, щоб аманітин, – це слово Ігор вивчив на пам’ять, – токсин, котрий потрапив у організм разом із водою, вразив його остаточно. Кожен із них випив води та чекав смерті? Ти віриш у таке?

– У нас у цьому напрямку навіть не думали, – зізнався Пилипів.

– Але слідів насильства на тілах не виявлено. Виглядає, силоміць їх ніхто ніде не тримав.

– Виглядає на те, – погодився Орест. – Тому формально заводити кримінальну справу нема довкола чого.

– Але ж самогубство теж під питанням?

– Тут, бач, купа питань. І за яким дідьком кожному з них самогубство, та ще в такий дивний спосіб?

– Перейдімо до способу. Чому те, що сталося з цими трьома людьми – дорослою жінкою, військовим пенсіонером та сільським комсомольцем, – почали називати не інакше як Божою карою, що впала на комуністів і наближає кінець радянській владі? Бо цього в доповідній, підготованій вашими для наших, немає.

Пилипів помовчав, старанно видивляючись щось у гущі на денці своєї склянки.

– І не буде, – проговорив нарешті.

– Чому?

– Бо цього

1 ... 16 17 18 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємне джерело», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємне джерело"