Читати книгу - "Клуб Боягузів"

Максим Білан, єдиний син своїх батьків, вважався домашнім хлопчиком. Навіть дуже домашнім: у нього був свій власний дім, який він назвав Бабусиною Хатою. Однокімнатна квартира на сусідній вулиці, залишена Максимовою бабусею в спадок онукові. Він матиме змогу поселитися окремо від батьків після закінчення школи. А потім, коли спадкоємцеві стукне двадцять один рік, він стане повноправним власником Бабусиної Хати. Максим вивчав англійську мову, багато читав, добре грав у шахи і круглим відмінником не міг стати лише тому, що з фізкультури та праці мав стабільно невисокі оцінки.

Ось тут Денис Черненко давав йому фору. Учився посередньо, читав мало і не регулярно, кіно дивився тільки за умови, що у стрічці будуть бойові сцени та автомобільні перегони. Часу на серйозне навчання в хлопця лишалося мало — доводилося глядіти молодших братика і сестричку. Зате Дениса знали як спортсмена, неодноразового чемпіона шкільних змагань. Він навіть включився в змагання за Золотий кубок, через який, до речі, хлопці й заприятелювали.

Здавалося, чудова, навіть можна сказати — класична ситуація: гострий розум та спортивна підготовка доповнять одне одного і підлітки будуть триматися купи. Тільки не все так просто. Черненко не поспішав називати Білана своїм другом, вважаючи приятеля надто зарозумілим типом, якому лише пощастило народитися в благополучній родині.

Щоправда, за час їхнього знайомства він дещо змінив свою думку про Максима в кращий бік — перестав вважати його слабаком і тюхтієм. Бо з дивних, а часом — і небезпечних ситуацій, у яких вони опинялися, саме кмітливість приятеля ставала в пригоді частіше, ніж його, Черненка, фізична сила. Перед мудрістю не схиляється лише дурень. А таким себе Денис не вважав.

Не вважав його дурнем і Максим Білан. Звиклий до розмірковування, він зробив очевидний висновок: вони з приятелем дуже різні, аби справді бути близькими друзями. Але саме в цьому він і бачив закономірність, яка підлягає закону про притягування протилежностей. Уже кілька разів життя оберталося так, що обом хлопцям, незалежно від того, хочуть вони того чи ні, доводилося не просто встрявати в дивну та загадкову історію, але гідно з неї й виходити. Якби в пошуках виходу хлопці не об'єднувалися, а далі дивилися один на одного вовками, їхні пригоди закінчилися б одразу. Причому — неприємно, якщо не трагічно.

Тому мудрий Максим якось мирився з тим, що його запальний приятель Денис частенько дратується, коли їхні шляхи знову перетинаються. На місці Черненка Білан теж би дратувався. Погодьтеся, мало радості спілкуватися з тим, хто рано чи пізно матиме більшу рацію, ніж ви, і так буде завжди.

Звісно, Максимові батьки не мали змоги покопатися в стосунках двох тринадцятирічних хлопчаків аж так глибоко. Особливо тепер, коли виникла нагальна проблема кудись прилаштувати сина на десять днів. Саме стільки батьки будуть за кордоном. Білана-старшого запросили на міжнародну конференцію з такою довгою та незрозумілою назвою, що навіть Максим не міг її вимовити. Не кажучи вже про те, щоб зрозуміти її суть. Умови запрошення передбачали, що пан доктор Білан, як його на іноземний манер назвали в офіційному запрошені, має право взяти з собою асистента і вільний вибирати кандидатуру сам. Звичайно, тато взяв асистентом маму.

Тепер треба придумати, де їхній син побуде десять днів. І головне — під чиїм наглядом. Спроба Максима пояснити, що нагляд йому не потрібен, почутою не була. А мама, своєю чергою, не хотіла нічого чути про те, аби її син цей час пожив у селі на Полтавщині, разом зі своїм другом Денисом. Бо післязавтра Денисова мама, за сталою традицією, відправляє сина туди до кінця літа. Менші вже там, з бабусею. Денис поїде пізніше, він же нещодавно приїхав і трошки допомагав матері з косметичним ремонтом квартири.

— Її син був із нашим у подорожі, — сказав Білан-старший. — Я тоді, якщо ти пам'ятаєш, давав їй слово, що, в разі чого, за нього також відповідатиму. Тим паче, що я вже бачив цих авантюристів у ділі, — тато підморгнув Максимові. — Певен — вона радо нам допоможе і не буде заперечувати, якщо хлопці якийсь час поживуть разом. Це ж, зрештою, ненадовго...

— Я тобі вірю, — погоджувалася мама. — Вона не буде заперечувати, бо вважає себе зобов'язаною нам. Але заперечую я: в тій родині й без нашого, як ти кажеш, авантюриста, троє. Невідомо, які умови в тому селі.

— Там природа. Це найкращі умови. Ну а няньки нашому синові не треба, можу тебе запевнити.

— Все одно... Не хочеться звалювати на когось наші проблеми. Ні, такий вихід мене не влаштовує. Категорично.

— Не влаштовує? Добре, є ще один вихід: відмовитися від поїздки. Категорично. Всі питання знімуться відразу.

Подумки Максим зараз аплодував татові. Чому він із самого початку не застосував такий вагомий аргумент? Прийом заборонений, але ж результат позитивний — мама погодилася.

Не те, щоб Максимові Білану хотілося їхати в село на Полтавщину в компанії з Денисом Черненком. Але йому просто дуже хотілося кудись виїхати з остогидлого Києва. Мандри та подорожі — завжди добре.

Глава 2

Пригода під Пирятином

Як і думав Максим, усе владналося без особливих проблем.

Денисова мама була дуже щаслива — їй хотілося, аби її старший син частіше спілкувався з хлопцем із порядної родини та набирався від нього чогось хорошого. Вона не приховувала цього, що особливо дратувало Черненка. Він принципово не бажав спілкуватися з «корисними людьми» і взагалі опирався так званим «потрібним знайомствам».

Відтак у ситуації, що склалася, від його думки нічого не залежало. Максим поїде з ним до бабусі. Причому відвезе їх туди особисто Білан-старший на своїй машині. Це позбавляло Денисову маму необхідності витрачати час, аби їздити туди-назад: її дуже втомлювала дорога, особливо — влітку. А так вона зможе трошки відпочити і перевести подих.

Отже, все складалося на користь дорослих.

Виїжджали удосвіта, коли машин менше і простіше вибратися з Києва. Побачивши Максима з двома сумками, запакованими дбайливою мамою, Денис презирливо хмикнув, поправив свій не надто важкий наплічник і глузливим тоном поцікавився:

— У тебе там, випадково, шуби нема?

— Для чого шуба? — Білан не зрозумів підначку.

— А раптом за ці дні сніг випаде? — Черненко зробив страшні очі. — Прикинь: влітку в