Читати книгу - "Міфи Давньої Греції"

Довго плив великий корабель, аж нарешті темною смужкою виник на обрії острів Родос. Тут Данай із дочками спинились, стали тут жити і спорудили на честь Афіни Паллади жертовник. Та невгамовна тривога гнала їх далі. Знову сіли вони на свій корабель і подалися до Арголіди — того краю, звідки походила Іо.

По довгому часі щасливо прибувши туди, вони нарешті пристали до берега. Радісно і страшно було Данаїдам ступати на землю їхньої праматері Іо. От вони, наче голубина зграя, поспішили до білого храму, що виднівся недалеко від берега. В руках дівчата несли маслинові гілки, повиті білою вовною, — знак, що вони благають про захист.

— Тримайтеся, діти мої, священного вівтаря, — порадив Данай, — він боронить краще за щит чи за кам’яний мур. А я з цього пагорба вже бачу, як здіймається вдалині велика курява, — певне, йде сюди численне військо.

І справді, то поспішав до берега із своїми воїнами цар Арголіди Пеласг, занепокоєний звісткою про великий чужинський корабель. Здивувався Пеласг, побачивши на березі не озброєних ворогів, а старого поважного чоловіка і вбраних у пишні заморські шати дівчат, що з маслиновими гілками в руках тулилися до вівтаря.

Розпитав чужинців Пеласг і дізнався всю правду.

— Царю Пеласгу, — шанобливо закінчив свою мову Данай, — оборони моїх дочок, не видавай їх Єгиптовим синам, якщо ті припливуть сюди, благаю тебе ім’ям всемогутнього Зевса.

— Я бачу в руках у дівчат маслинові віти, повиті білою вовною, — мовив Пеласг, — то чи можу гнівити Зевса і не боронити тих, хто благає про захист? Але тоді війна неминуча, і я вже чую лютий подих її буревію.

— О царю, якщо ти не прихистиш нас, — сказала найстарша з-поміж Данаїд, тамуючи сльози, — то всі ми позбавимо себе життя тут, у цьому храмі. І тоді Зевс жорстоко покарає тебе і весь твій народ.

Та Пеласг нічого не хотів сам вирішувати. Він звелів скликати в Аргосі на міському майдані народні збори і подався туди разом із Данаєм, що поніс маслинові віти до аргоського священного вівтаря.

Данаїди зосталися при березі в храмі чекати, як вирішать збори їхню долю.

Пеласги — так звався тоді аргоський люд за ім’ям свого володаря — дізнались, що притулку просять у них нащадки Зевса та аргов’янки Іо, яку вони шанували, наче безсмертну богиню. Тож народні збори поклали прихистити Даная з дочками, хай живуть спокійно в Аргосі і хай ніхто не відмовить їм у допомозі, а як такий кривдник знайдеться, то буде він вигнаний з рідного краю. Коли ж на пеласгів піде війною Єгипт із синами, то значить — бути війні.

І незабаром війна почалася. Один по одному приставали до арголідського берега чорнодзьобі кораблі, з них повиходили на берег Єгиптові сини зі своїм військом. Воно було таке величезне, що Пеласг злякався і втік на північ, а пеласги обрали царем Даная, як нащадка божественної Іо, і відтоді стали зватися данайцями.

Добре розумів старий Данай, що сила не на його боці і що немає тепер іншої ради, як віддати дочок за Єгиптових синів. Спершу Данаїди обурилися, зняли лемент і плач, та старий батько дав кожній по невеличкому гострому кинджалу і звелів добре заховати ту зброю. А після весільного свята, пояснив суворо Данай, як кожна залишиться сама із своїм чоловіком, хай безжально встромить у нього кинджал.

Данаїди послухалися батька, їм стало снаги і ненависті виконати його жорстокий наказ. Тільки одна з дочок — Гіпермнестра — не зважилась підступно вбити свого чоловіка ЛініЗея.

Ось відгуляли бучне весілля у високім Пеласговім палаці. Бучне, але не веселе. Дарма що раз у раз там лунало: «Гімен, Гіменей!» — бог шлюбу не прибув на це свято, і навіть Гера, дивлячись із захмарного Олімпу на молодих, відвернула своє гнівне лице.

Після довгої пишної учти, коли нарешті замовкли Гіменеєві гімни і один за одним погасли яскраві весільні смолоскипи, всі розійшлися по своїх покоях. Темрява й тиша запанували довкола. Чоловіки відразу поснули, бо в променисте вино, яке вони пили, Данаїди непомітно підмішали сонного зілля. Не знали Єгиптові сини, що неминуча загибель уже розпростерла над ними свої чорні крила.

Відразу заснув і Лінкей, а юна Гіпермнестра сиділа поряд, навіть не знявши квітучого вінка з довгих кіс і не скинувши пурпурового весільного вбрання. Дівчина тужно дивилася на Лінкеєве юне обличчя і не могла підняти батьків гострий кинджал. Нарешті вона приставила холодне лезо до юнакового горла, та кинджал випав їй з тремких рук, — видно, чисті руки не можуть тримати зброю убивці.

Безпорадні сльози полилися Гіпермнестрі з очей. Зненацька її чуйне вухо вловило приглушений зойк, тяжкий смертний стогін. Потім знову зойк, десь з іншого боку, і ще, ще… Здригнулася дівчина, схопилася на ноги і стала будити Лінкея:

— Мерщій тікай, коли хочеш жити на білому світі!

Сонний Лінкей спершу не міг нічого збагнути, але, побачивши збентежене, залляте сльозами Гіпермнестрине обличчя, миттю зірвався на ноги.*

— Тікай, Лінкею, або ця ніч стане вічною для тебе, — квапила дівчина. — Тікай просто на північ, а як будеш уже далеко, то розклади велике багаття, аби я знала, що ти в безпеці і що згадуєш мене.

Нечутною тінню щез Лінкей із палацу, а Данаїда зосталася сама. Блідий страх стискав їй горло: вона не послухалася батька, а той не подарує непослуху. Але ж не могла вона вбити людину, та ще того, хто став їй любий з першого погляду, з першого слова.

Була глупа ніч, коли Гіпермнестра у темному хітоні потай вийшла з палацу. Ніхто не бачив, як дісталася вона міського муру і, піднявшись на нього, довго вдивлялась у пітьму. Нарешті, далеко-далеко на півночі зіркою спалахнув серед чорного мороку вогник, він розгорявся, яскравішав, — певне, то горіло велике багаття. Щасливо всміхнулася Гіпермнестра і подалася додому.

Того ж ранку цар Данай став рахувати вбитих зятів, і страшний рахунок не збігся. Всі Данаїди, крім однієї, виконали батьків наказ і повбивали своїх наречених. Врятувався тільки Лінкей, і, дізнавшись про це, розгніваний Данай звелів покликати Гіпермнестру. Ридма ридаючи, припала дівчина батькові до колін, та її відтягли за коси й закували в