Читати книгу - "Ритуал"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сонце — пастух порожнього неба.
Уранці золото, ввечері — мідь збирати.
І здається, наче й не треба
Ні згадувати, ні шкодувати.
Арм-Анн
Тепер вона цілі дні проводила в підземеллі. Арман дивувався, та його це влаштовувало — так він принаймні знав, що принцеса поглинута справою і не задумує чергового підступу.
Він спостерігав за нею, як за чудернацькою тваринкою, що потрапила до нього в клітку. Іноді він спускався вслід за нею в підземелля — без смолоскипа, невидимий — і довго дивився, як вона водить брудним пальцем по древніх замшілих знаках.
З людьми — з тими, хто живе в сільських хатах під солом’яними стріхами, в міських кварталах під черепицею чи в королівських палацах — Арман мав тривалі й складні взаємини.
У ранньому дитинстві йому трапилося лихо пристраститися до пороку — а те, що це порок, та ще й жахливий, йому згодом пояснив озброєний різкою дід. Причиною всього було чарівне дзеркало.
Арманові родичі користувалися дзеркалом у разі потреби або з нудьги, і ніколи — з цікавості. Арман витяг його з мотлоху, почистив і встановив у своїй кімнаті; тоді ще ціле, ясне й слухняне, воно годинами показувало хлопчикові картини чужого життя.
Він був єдиною дитиною у величезному замку; батька він палко любив, але той завжди був пригнічений і смутний, діда ж маленький Арм-Анн намагався уникати.
Батько іноді опускав важку долоню йому на маківку, змушуючи завмирати з радості, і дарував дрібні непотрібні речі — камінчики, пряжки. Дід переймався вихованням онука — навчав його й карав.
Стоячи у величезній холодній залі, Арм-Анн до хрипу повторював напам’ять епізоди з історії роду. Кожен урок починався й закінчувався з переліку численних імен — пращури тяглися перед очима хлопчика похмурою нескінченною вервечкою.
Напевно, кожен з предків мав матір — у цьому щасті останньому нащадкові було відмовлено. У предків були брати — ті, з ким належало зітнутися, змужнівши. Арман був самотній з колиски, і вся дитяча спрага спілкування дісталася бездушному предметові — магічному дзеркалу.
Дзеркало не можна було любити, але й карати воно не сміло. Зовні байдуже, воно, розважаючи, збагачувало малого несподіваними знаннями.
Він бачив, як зграя хлопчаків — а він не міг собі уявити, що на світі може існувати стільки хлопчаків — навіщось дражнить зграйку інших дітей; він спочатку сприйняв їх за дивних хлопчиків, і тільки потім почув їхню справжню назву — дівчатка…
Він дивився, як роблять сир з овечого молока, як статечно вечеряє велика родина, як сповивають немовлят, як обряджають мерців, як гортають багатошарові брили — книги… Ті, в дзеркалі, були в чомусь дріб’язкові й метушливі, але й на диво різноманітні — Арман не переставав з них дивуватися.
Так він дивувався і в той день, коли дід вирішив, нарешті, поцікавитися, як же проводить час його єдиний онук. Масивний свічник розколов дзеркало й саме тоді воно вкрилося павутиною тріщин, а Арман надовго запам’ятав кару, яку йому було призначено.
Значно пізніше він зрозумів, чим прогнівав діда. Можливо, саме дзеркало колись скалічило його драконячу суть… Чи ні? Може, нещасне скло постраждало безневинно?
І ось тепер Юта дивувалася й лякалася, спостерігаючи, як цікавість в очах її тюремника коли-не-коли затягується туманом давніх спогадів.
Дуже скоро він витяг Юту з її закутка й посадив за довгий стіл у кімнаті з каміном — щоб була перед очима. Спочатку принцеса нітилася; потім звикла й щосили старалася триматися шляхетно.
Втім, коли проведеш цілий день за роботою в клинописній залі, то шляхетні манери забуваються самі собою. Вона мовчки вминала коржі — руки чорні від пилюки й сажі, щоки палають, очі азартно поблискують, — наче й не принцеса зовсім, а задоволений життям рудокоп. Наївшись, дослідниця відкидалась у крісло й звідти, із заяложеної глибини, дивилася на Армана довгим інтригуючим поглядом.
Витримавши необхідну паузу, він запитував удавано байдуже:
— І що ж?
Юта зусиллям волі опускала куточки губ, уже готових радісно розповзтися до вух, і повідомляла ніби неохоче:
— Я піймала символ, що означає «вогонь».
Арманові було відомо, що символи «небо», «нещастя» й «відважний» Юта вже «піймала», вивчила й ретельно перемалювала на стіну біля каміна.
— Поздоровляю, — говорив Арман серйозно, насилу пережовуючи в’ялене м’ясо, — ти вже вичерпала з моря три жмені води! Працюй і відкриєш дно.
Юта дивилася на нього зухвало й глузливо, погляд її красномовно говорив: побачимо!
Щоправда, бували дні, коли Юта втрачала впевненість; очі її вже не світилися натхненно, і до символів, уже намальованих на стіні біля каміна, не додавалося жодної риски. Повечерявши, вона відразу йшла на вежу — виглядати визволителя в дедалі густішій темряві.
Арман знав, що нічні її чатування даремні. Давно охрипли оповісники на міських майданах; давно повернулось у звичне русло життя в королівському палаці Верхньої Конти, а в сусідніх країнах розмірений плин буднів узагалі не порушувався. Схоже, три королівства зі спокійною совістю віддали Юту драконові.
Ютине дослідження зайшло в безвихідь, потім вирвалося з нього — було знайдено символи «море» та «жахливий» — і знову загальмувало, зав’язло в нескінченному хитросплетенні незнайомих знаків. Трохи охоловши, вона знову проводила дні на вежі, присвятивши довгі години розгляданню пустої дороги.
І — дивна річ! — незабаром вона помітила, що й Арман переймається тим самим. Вилітаючи з замку в драконячій подобі, він часом нехтував полюванням і далекими польотами, щоб покружляти над дорогами, неначе когось виглядаючи… Схоже, появи визволителя він чекав не з меншим, скоріше навіть з більшим нетерпінням, ніж полонянка… А навіщо, власне?
Юта замислилась.
Досі сам процес визволення уявлявся їй досить туманно — з’явиться, мовляв, лицар, переможе дракона в битві… А що означає — переможе, і як це воно буде?
Арман кружляв над берегом — освітлений призахідним сонцем броньований велет. Юта подивилась на дорогу й уявила озброєного вершника, що кидає виклик драконові.
У лицаря спис, гартований меч, і навіть булава з шипами… Чи може він пошкодити луску? Хоч більш-менш серйозно пошкодити, не кажучи вже про знесення голови, як про це запевняють старовинні легенди? Чи взагалі йому вдасться завдати нищівного удару перш ніж витязя змете з лиця землі вогненний смерч?
Стривайте, подумала Юта панічно, та не може ж ящір бути невразливим? Скільки існує переказів про переможців драконів, що приносили додому хто язика, а хто й цілу відрубану голову!
Відрубану голову… Юта глитнула.
Арман кружляв, ніжачись у висхідних потоках теплого повітря; був він схожий на геральдичне чудовисько, що зійшло з гравюри; силует його на тлі рожевого неба був грізний і водночас граціозний.
Може, він чекає лицаря, щоб його зжерти, як дику козу? Може, вона, Юта, подумки закликаючи Остіна, мимоволі бажає принцові погибелі?
Вона відразу відкинула
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ритуал», після закриття браузера.