Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

— Він і там у безпечному.

— Дивак ти… — насупився Кравець. — Не будеш же ти йому казати, що відправимо до партизанського штабу. Про партизанів ми нічого не знаємо і не повинні знати. Післязавтра прийдеш до мене о п'ятій годині вечора, є важлива справа.

Потім похапцем накинув на себе чорну свиту, одягнув капелюх, взяв ціпок і, не кваплячись, попрямував за село, де мешкав лісник Трохим Свічка.

Юрко теж вийшов на вулицю і берегом Прип'яті пішов до діда Захарка. Той сидів на порозі і стругав зубці для граблів. Побачив хлопця, усміхнувся:

— Можна мені з ним поговорити? — спитав Юрко.

— А чому ні? Поговори.

Дід завів Юрка в хатину, підняв потаємну ляду, показав на чорний отвір.

— Зараз свічку засвічу, а там драбина.

Мерехтливий вогник освітив сірі кам'яні східці. Під хатиною була вибита в вапняковому грунті кімнатка. На сіні, застеленому вовняною ковдрою, лежав Клюев, одягнений в білу дідову сорочку та в полотняні штани.

Побачивши Юрка, він підвівся, подав руку:

— Спасибі дідусеві, відпоїв мене зіллям та молоком… А в тебе що?..

— Говорив я з однією надійною людиною, розповів про вас, і та людина пообіцяла переправити вас в безпечне місце через два-три дні.

Клюев підвівся на лікті, нетерпляче сказав:

— Не надійне та безпечне місце мені на думці! Мене доля моїх товаришів хвилює! До партизанів треба дорогу шукати.

— Я не знаю, де партизани. Ви не хвилюйтеся, набирайтеся сили, бо доведеться вам пройти не один десяток кілометрів.

— Спасибі за порятунок і за добрі вісті.

А вранці через кілька днів, коли вулицями села проповзли чорні фургони, до Берегових прийшов Кравець, привітався, сів за стіл:

— Вибачте, що прийшов так рано. Поспішав, щоб застати вас, Маріє Федорівно, бо думав — підете на роботу. Є в мене до вас важлива справа… Кажуть люди, що до війни у вашій артілі ткали килими, скатерті, плахти…

— Ткали, — відповіла мати, — але ниток немає. Галина Іванівна сиділа в кутку на табуретці, чистила картоплю. Мовчала, вдавала, що не помічає Кравця. Той зиркнув на неї, посміхнувся і сказав матері:

— Прийшов просити вас, щоб вив'язали мені светра, бо нема в чому й зігрітися. Пряжу я вам дістану, яку скажете, і за роботу розплачуся. Чи зможете?

— Зможемо, — погодилася мати. — Ми колись, ще до революції, робили такі речі. Нам навіть з Києва замовлення надходили. Верстати в нас є. І в'язальниці чудові, і гаптувальниці. До війни наші килими на всесвітній виставці в Парижі срібну медаль одержали! А за вишиті сорочки золоту присудили. Це ремесло в нашому селі з давніх-давен ведеться.

— Спасибі, Маріє Федорівно, я вам теж постараюся добром за добро відплатити.

У цей час Галина Іванівна підвелася з темного кутка, і світло впало на її побите обличчя. Кравець співчутливо глянув на неї і запитав:

— Що це з вами, добродійко, трапилося? Хто це вас так розмалював? Чи, бува, не поліція?

Галина Іванівна зневажливо зиркнула на Кравця і нічого не відповіла, заходилася мити картоплю.

— Карателі п'яні в хату забігли, — пояснила мати, — знущаються над людьми. І досі до тями бідна жінка прийти не може. Що ви хочете? Живемо на окупованій території…

Галина Іванівна дістала з кишені хусточку, витерла очі.

— Терпіти треба, — промовив Кравець, — нічого не вдієш. І як не тяжко, а ніколи не треба втрачати віри в настання кращих часів. Живи і сподівайся на краще! І треба більше людям вірити!

Кравець привітно глянув на Галину Іванівну:

— Не журіться, добродійко! Заспокойтеся і не переживайте.

Кравець говорив усміхаючись, поблискував своїми пронизливими карими очима, задоволено погладжував жилавою рукою чорну бороду.

— Нема мені про що з вами радитися, — неприязно відказала Галина Іванівна, — ми різні люди. І взагалі навіщо ця розмова?

— Це вже ви даремно, добродійко, — лагідно говорив Кравець. — Хай вам і не подобається людина, а поговорити з нею варто тактовно. Треба вірити і сподіватися на краще. Тоді легше буде й лихоліття пережити.

— Я ж вам сказала, що мені ваші повчання не потрібні! — відрізала Галина Іванівна.

— Як сказати, — загадково кинув Кравець. — Сам я родом з Києва, там працював.

— А як прийшли німці,— в'їдливо перебила його Галина Іванівна, — кравцювати почали, людей втішаєте. Самі ж переживаєте в теплі та достатку тяжку годину. А інші… Чи не так, добродію? Неприємно, мабуть, слухати такі речі. Але я кажу правду!

— Істинну правду кажете, — погодився Кравець, — тільки зараз не про це мова. Колись і на цю тему поговоримо. Недавно я був у Києві. І зустрів на станції свого сусіда. Так той і розповів, що місяць тому він потрапив у полон і втік з ешелону, як везли у Німеччину. А дружина його вже й не чекала, бо ходили чутки, ніби загинув під Хоролом. А він живий і здоровий. Тяжкі бої ідуть зараз на фронті, так мені сусід розповідав, що хоробро б'ється Червона Армія. Дивізія, де служив сусід, звання гвардійської удостоїлась, а його командиру Вострикову Олексію Тихоновичу звання Героя Радянського Союзу присвоїли.

Галина Іванівна рвучко повернулася до Кравця:

— Що ви сказали? Кому присвоїли звання Героя?

— Полковнику Вострикову Олексію Тихоновичу. У мене колись був знайомий — Олексій Тихонович Востриков. От я й запам'ятав це прізвище.

Галина Іванівна мимоволі зронила:

— Живий Альоша!.. І Героя присвоїли! — вона глянула на матір: — Невже це… Ви чули?

— А що таке? Чого ви радієте? Хто вам цей Востриков? Може, яка рідня? — спокійно спитав Кравець.

— Училися разом… — відказала Галина Іванівна, — за одною партою сиділи. Спасибі вам за добру звістку.

— Така моя натура — втішати людей в тяжку годину. От бачите, добродійко, знайшлося про що поговорити. Виходить, я вам радісну звістку приніс. А ви, даруйте мені на слові, і не привіталися зі мною. Негоже так. Не судіть когось і не будете судимі. І не раджу так із поліцією розмовляти, як зі мною, — лихо вам може бути, хоча ваш чоловік і репресований більшовиками, і сотником служив у Петлюри. Негоже так…

Мати винесла з хатини плетений кошик, сказала:

— Я вам хочу трохи борошна дати на коржі.

Юрко взяв кошик і вийшов з Кравцем на вулицю.

— Порадував вашу квартирантку, — мовив той — Воює її чоловік відважно — Герой! Лейтенант доручив мені передати квартирантці цю радісну звістку. А вам подяка за врятування втікача з Бобрового острова. Цінні матеріали вихопив у ворога той чоловік. Сьогодні вночі ми вивезли його в ліс.

— А звідки лейтенант дізнався, що Лесиному таткові присвоєно звання Героя, — запитав Юрко. — По радіо?

— Може, й по радіо, —