Читати книгу - "Тiм Талер, або Проданий смiх"

На вокзалi пан Рiкерт спитав, де ж Тiмовi речi.

- Все, що треба, при менi, - вiдповiв Тiм якось непевно, трошечки по-дитячому. - А паспорт у кишенi.

У хлопця справдi був паспорт. Як йому минуло чотирнадцять рокiв, вiн добивсь вiд мачухи, щоб вона взяла йому паспорт. Мовляв, на iподромi можуть часом спитати документи. Одного цього натяку вистачило: адже якраз тодi Тiм був вiдмовився вигравати грошi.

А тепер от виявилося, що паспорт йому справдi потрiбен, бо ж вiн їхав до чужого мiста, до Гамбурга.

Пан Рiкерт мав у поїздi цiле купе першого класу. На дверях була пришпилена картка з написом: "Крiстiан Рiкерт, директор пароплавства". Але нижче стояло ще одне прiзвище, i, прочитавши його, Тiм сполотнiв. Бо там було написано: "Барон Томас Троч". Коли вони посiдали, пан Рiкерт запитав?

- Тобi недобре, Тiме? Чого ти раптом так поблiд?

- Та нi, нiчого, зi мною часом таке буває, - вiдказав Тiм, i то, власне, була правда, бо з ким на свiтi такого не буває?

Поїзд довго їхав понад берегом Ельби. Пан Рiкерт, видимо, зацiкавлено розглядав рiчку й береги, а Тiм нiчого того не бачив.

Час вiд часу ласкавi Рiкертовi очi крадькома поглядали на Тiма, тодi знову повертались до краєвиду в вiкнi. Пана Рiкерта чимсь непокоїв цей поважний, аж сумний хлопець, i вiн вирiшив розважити його кумедними iсторiями з моряцького життя. Але скоро вiн помiтив, що Тiм задумався про щось своє i не слухає його.

Аж як пан Рiкерт заговорив про барона Троча, на чиєму мiсцi їхав тепер Тiм, хлопець видимо зацiкавився й навiть сам розговорився.

- Барон, мабуть, дуже багатий? - спитав вiн.

- Без мiри багатий! У нього є пiдприємства по всьому свiтi. Те гамбурзьке пароплавство, де я директором, також належить йому.

- То барон живе в Гамбурзi?

Пан Рiкерт якось непевно розвiв руками, немов хотiв сказати: "Що я знаю?" Тодi пояснив:

- Барон живе скрiзь i нiде. Сьогоднi вiн у Гамбурзi, завтра в Рiо-де-Жанейро, а пiслязавтра, може, в Гонконгу абощо. А головна його резиденцiя, скiльки менi вiдомо, - один замок десь у Месопотамiї.

- Ви, певне, дуже добре знаєте його?

- Його, Тiме, нiхто добре не знає. Вiн перемiняється, як хамелеон. Примiром, вiн багато рокiв мав тонкi стиснутi губи й колючi очi - я ладен заприсягтися, що вони були водяво-блакитнi. I ось я побачив його вчора, - аж вiн має лагiднi карi очi. I темних окулярiв на вулицi вже не носить. Але найдивовижнiше ось що: я нiколи не чув, щоб вiн смiявся, а от учора вiн реготав, як малий хлопчак. I нi разу навiть губiв не стис, як бувало звичайно.

Тiм квапливо вiдвернувся до вiкна, бо сам в ту мить мимоволi стис губи

Пан Рiкерт вiдчув, що його оповiдання чимсь i дуже цiкавить, i водночас бентежить хлопця. Тому вiн змiнив тему:

- А чого ти, власне, їдеш до Гамбурга?

- Хочу найнятись на який-небудь пароплав учнем офiцiанта! - I знову Тiм сам здивувався зi своєї несподiваної ухвали, хоч дивного в нiй нiчого й не було: адже треба з чогось починати, коли хочеш стати моряком.

Пан Рiкерт аж засяяв, гордий вiд того, що може допомогти хлопцевi.

- То ти щасливець, Тiме! - сказав вiн майже урочисто. - Коли тобi треба на вокзал, трамвай наче тiльки задля тебе повертає туди, а коли тобi потрiбна робота, мов з неба падає людина, що може її тобi дати!

- А ви можете влаштувати мене учнем офiцiанта?

- Офiцiант на пароплавi називається стюард, - поправив його директор пароплавства. - А тобi доведеться попервах бути юнгою чи боєм. Я тiльки хотiв би знати одне: чи твої тато й мама згоднi?

Тiм задумався лиш на мить, а тодi вiдповiв:

- У мене немає тата й мами.

Про мачуху вiн не сказав, бо знав, що вона нiколи не дала б йому дозволу найнятись на пароплав. I взагалi вiн не дуже задумувався над тим, що залишає позаду.

Куди дужче непокоїло його iнше: чи ця зустрiч iз паном Рiкертом справдi щасливий випадок, а чи, може, й тут доклав рук картатий пан, як у тiй iсторiї з мармуровим надгробком та з трамваєм?

Разом зi своїм смiхом Тiм утратив iще одне: простосердiсть i довiру до людей. I це було дуже погано.

Пан Рiкерт спитав його ще щось, але хлопець заклiпав очима, не зрозумiвши: так вирували думки у нього в головi.

- Я питаю, чи не треба тобi допомогти взагалi? - ще раз спитав пан Рiкерт. - Чи, може, я тобi не подобаюся?

- Ну що ви, що ви! - швидко вiдповiв Тiм. - Навiть дуже!

Вiн сказав це цiлком щиро. В ньому враз зародилася впевненiсть, що цей чоловiк хоч i служить у картатого пана (чи то пак у багатого барона Троча), але не може бути Трочевим поплiчником. Тiм знову став простосердою дитиною, звичайнiсiньким чотирнадцятирiчним хлопчаком.

А пан Рiкерт спитав уже навпростець:

- Скажи, що з тобою таке? Адже ти сьогоднi ще нi разу не засмiявся, хоч посмiятись таки було з чого. Може, в тебе якась бiда?

Хлопець радий був би кинутись на шию пановi Рiкертовi, як роблять часом люди у виставах. Але в Тiм а то була не гра, не комедiя, а справдi нестерпуче поривання до людини, якiй можна все розповiсти.

I так важко було хлопцевi стримати те поривання, що вiд розпачу й безпорадностi йому з очей покотились, мов горох, сльози.

Пан Рiкерт сiв поруч нього й сказав якомога спокiйнiше, аж холодно:

- Ну, не плач! Розкажи, що з тобою таке.

- Я не можу! - вигукнув Тiм, тодi просто тицьнувся обличчям у плече пановi Рiкертовi, й сльози полилися ще дужче.

Вiн так хлипав, що аж тiпався весь.

Невеличкий повненький директор пароплавства взяв хлопця за руку й тримав, поки Тiм, утомившись плачем, заснув.

Десятий аркуш

ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР

Вантажно-пасажирське судно, що на ньому Тiм мав служити як стюардiв помiчник, називалося "Дельфiн" i ходило на лiнiї