Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » День відбуття 📚 - Українською

Читати книгу - "День відбуття"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День відбуття" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 78
Перейти на сторінку:
тренування, але він розсудив інакше, вважаючи, що неможливо перемагати у двобої, не вміючи перемагати себе. Він думав, що знає, як допомогти зараз Юлії взяти гору над собою. Він присів перед нею і просто запитав:

— Слухай, це, звичайно, не моє діло, але на біса оце все тобі здалося, га? Піди собі в басейн, на корт, займися аеробікою. Є ж, урешті-решт, захоплення більш гідні жінок! Га?

Говорячи це, він майже відчував у собі якийсь педагогічний талант, уявляючи, як зараз в її очах спалахне злоба, презирство — все, що завгодно, і вона кине щось на кшталт «тобі платять за тренування, а не за дурні поради», а далі підведеться і… Але Юлія не підвелася і не сказала нічого такого. Вона зустрілася з ним поглядом, наче не зрозумівши відразу, про що він говорить, а потім опустила голову на коліна і закрила руками. Плечі її час від часу здригалися.

Сергій зовсім розгубився. Незграбно розвівши руками, він пройшовся по залу і зупинився біля неї. Чорт забирай цих жінок! Він чомусь зрозумів, що це кінець їхніх занять. Треба було покликати Гайдукевича і, пояснивши, що вона сьогодні не в формі, залишити їх обох заспокоюватися. Але, визирнувши у вікно, Сергій побачив на подвір’ї лише свою машину і відчинені ворота. Розраховувати залишалося на власні сили.

Він обійшов зал і зупинився біля неї. Рука сама звичним рухом потяглася до власної потилиці, а потім нерішуче до її плеча. Так нічого й не промовивши, Сергій присів навколішки поруч з нею і важко зітхнув. Так вони посиділи хвилин п’ять. Плечі Юлії поступово перестали здригатися, і вона підняла обличчя, витерши очі долонями. Погляд її висловлював розпач та втому.

— Пробач, — сказав Сергій і додав: — За дурне запитання.

— Нічого, — відповіла Юлія, — не звертай уваги. Проста жіноча істерична реакція. Звичайна справа.

Завтра буду в нормі, побачиш. Дякую за розуміння. Знаєш, давай на сьогодні закінчимо.

— Давай, — погодився Сергій. — І взагалі, тобі потрібно зробити перерву. Хоча б зо два дні. А ще краще — тиждень. Побачиш — будеш як новенька. Ми надто часто тренуємося, ти перевтомилася. Треба просто відволіктися. Домовилися?

— Домовилися, — сказала вона.

Посміхнувшись, Сергій жартома тицьнув її кулаком у плече і пішов перевдягатися. Нарешті вийшов у коридор. На кухні щось гуло. Зазирнувши туди, щоб попрощатися, він побачив, що Юлія, вже перевдягнута, щось готує.

— Я роблю коктейль, — сказала вона. — Кілька днів тому в журналі рецепт вичитала. Сідай, пригощу.

Юлія коротко глянула на нього, посміхнувшись. Від того, що трапилося кілька хвилин тому, майже нічого не залишилося — тільки якась тінь суму на обличчі.

— Дякую, — відповів Сергій, — але мені б краще води…

— Боїшся отруїтися? — пожартувала вона. — Роздягнися, присядь на пару хвилин. Ми ж і так сьогодні раніше закінчили, та й на автобус тобі тепер уже не чекати.

Здавалося, вона повністю оговталася. Сергій розстібнув куртку і сів на стільчик. Юлія розлила коктейль по склянках і посунула одну йому. Коктейль виявився молочним, солодким, з якимось приємним ароматом.

— Ну як? — запитала вона.

— Годиться. А з чого це?

— Секрет фірми, — відповіла вона. — Пий, я вже готую добавку.

Міксер знову загудів. Сергій відкинувся на спинку стільчика і допив усе.

— Слухай, — Юлія подивилася на нього, — а це правда, що ти можеш організувати похід у підземні печери? Гайдукевич казав, що ти ходиш туди регулярно. Я, наприклад, вперше про таке чую.

— Ходжу іноді, — Сергій навіть зрадів такій зміні теми. — А стосовно походу, якщо дуже хочеш, то можна. Є, правда, деякі проблемки. Але чоловік твій казав, що ви збираєтеся там Новий рік зустрічати.

— Це йому таке спало на думку, — пояснила Юлія. — Звичайно, це було б чудово. А ти що, на Новий рік не можеш?

— Яка мені різниця? — Сергій знизав плечима. — Міг би, напевно, й на Новий рік.

— Класно було б, — сказала Юлія, проте на її обличчі особливого захоплення він не помітив. — А розкажи мені, як там всередині?

— Ну як, звичайно… — Сергій навіть не знав, з чого почати. — Взагалі, для середньої, як тепер кажуть, пересічної людини, нічого цікавого. По-перше, темно. По-друге, тісно, іноді дуже тісно. Доводиться такими дірами пролазити, що дивно стає, як це можливо. Уяви собі — лізеш, як хробак, по такому проходу, що навіть розвернутися не здатний. По-третє, як для невтаємниченого — досить одноманітно. Налазишся за день, обдереш коліна, обтовчеш плечі та спину об усілякі виступи. Такі от справи.

Здавалося, її це не зацікавило. Юлія розлила по склянках другу порцію коктейлю і промовила:

— Цікаво. Я б хотіла подивитися.

Вона присіла на стільчик навпроти і, поставивши свою склянку, зустрілася з ним поглядом. Він не відвів свого. Юлія посміхнулася і встала, розбираючи міксер, до мийки, а Сергій відчув ніяковість. Від цієї раптової зустрічі поглядами. Хоча на килимі це відбувалося постійно. Напевно, тому він несподівано для самого себе запитав:

— А… а ти не знаєш, хто такий Джеремі Патерсон?

Юлію наче вдарили батогом. Вона здригнулася й різко обернулася до нього. В очах — страх, відчай і лють. Такої реакції Сергій очікував найменше.

— А чому ти питаєш про це мене?

Здалося, що саме на слові «мене» був поставлений наголос. Сергій зовсім розгубився.

— Я… — почав він, затинаючись, наче Євген, — я бачив таку книжку в кабінеті твого чоловіка… Ну я ж не сам увійшов туди! Він запросив мене… І при цьому не примушував заплющувати очі… Мені цікаво, велика книжка…

— Не знаю, — сказала Юлія, знову відвертаючись і продовжуючи займатися міксером. — Він любить збирати всілякі дурниці і надавати їм якоїсь значимості.

Вона домила міксер і повільно обернулася. Губи її розтулилися, наче вона зібралася щось сказати, але передумала. А потім все ж таки запитала:

— Ти хотів знати, навіщо мені це потрібно?

Її чорні очі, п’ять хвилин тому збентежені

1 ... 13 14 15 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День відбуття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День відбуття"