Читати книгу - "День відбуття"

— Навряд чи тобі буде приємно розповідати про це, — промовив Сергій, дивлячись у склянку.

— Ти правий, — погодилася вона. — Але якщо в двох словах — хотілося б жити з відчуттям, що не всім підряд дозволено будь-коли кривдити тебе.

«Можна подумати, що тебе щодня кривдять», — подумав Сергій, але відразу встидався цієї думки. Він сам знав, що достатньо пережити це бодай один раз.

А за кілька хвилин його чекала несподіванка, причому вкрай неприємна. Сергій сам не знав, що примусило його зараз мацнути себе по кишенях куртки. Ні документів на машину, ні прав не було, вони залишилися в іншій куртці, тій, що він вдягав учора. Стиха лайнувшись, він завів машину і рушив з місця. За законом підлості саме тепер його повинен зупинити наряд ДАІ з усіма можливими наслідками. Виїхавши з провулка, «вісімка» повернула в інший бік, ніж належало їхати до студмістечка. Треба було оминути район, де пости ДАІ стояли найчастіше. Далі Сергій планував виїхати до головної вулиці міста, яка в цій частині була заставлена стандартними, майже однаковими коробками новобудівель. Багатоповерхівки стояли здовж вулиці, причому за кожною розташовувалося подвір’я, площадка для стоянки машин, які з’єднувалися проїздами з такими ж площадками сусідніх будинків. Одним словом, по них достатньо довго можна було їхати вздовж вулиці зі зворотної сторони будинків. А там вже рукою подати і до студмістечка. Минувши «небезпечне» перехрестя, «вісімка» звернула у перший двір і неквапно покотила за будинками вздовж автостояночних майданчиків. Кожний другий будинок стояв торцем до головної вулиці, тому провулки, що з’єднували двори, постійно повертали на дев’яносто градусів, огинаючи ці будинки. Таким чином, просуваючись дворами поза будинками вздовж прямої вулиці, машина крутилася, звертаючи то направо, то наліво. Отак їдучи неспішно по цьому серпантину дворів і отримуючи від цього певне задоволення, Сергій несподівано побачив припарковану поблизу одного з будинків знайому «ауді». Невідомо для чого, напевно, просто так, проїжджаючи через цей двір, він зробив широкий віраж і заїхав ззаду машини, яка несподівано зацікавила його. На мить фари висвітлили її номерний знак. Це справді була машина Гайдукевича. Сергій обминув «ауді» і рушив до наступного будинку. Тим часом багатоповерхівки закінчилися, треба було виїжджати на вулицю. І тут клятий закон підлості таки спрацював: ліворуч Сергій побачив два знайомих жилети, що яскраво відбивали світло фар. Вони стояли на освітленій ділянці вулиці, просто під ліхтарем, і зупиняли всіх підряд. Він зреагував миттєво: повернув направо, і, припаркувавшись, важко перевів подих. Усе-таки він був новачком у цій справі, тому й хвилювався.

До студмістечка було рукою подати, тому Сергій вирішив перечекати з півгодини тут. Відкинувшись на спинку сидіння, він увімкнув приймач, відшукав музику за смаком і заплющив очі. Це виявився той самий двір, в якому стояло авто Гайдукевича. Сергій не мав анінайменшого бажання зустрічатися зі своїм роботодавцем, до якого почував легку антипатію, навіть попри те, що Гайдукевич завжди поводився з ним надзвичайно тактовно і чемно. Сергій же вперто зараховував його до категорії «нових українців» і намагався триматися від нього на відповідній відстані. Процес будь-якого зближення, як він вважав, обов’язково повинен перетворити його мало не на слугу, як той самий Ринат. А цей варіант його не влаштовував. Сергій був упевнений, що у разі необхідності робити вибір, він просто відмовився б від цього, такого необхідного йому заробітку. Тому й намагався якнайрідше бачитися з босом, займаючись виконанням виключно своїх обов’язків. З цієї ж причини йому й не сподобалася ідея Гайдукевича щодо новорічного пікніка в печерах. Усі ці нюанси з дозволом та ключами були тут ні до чого. Сергій відчував, що це початок наступного етапу їхнього знайомства. Спочатку — виключно тренування, потім — один пікнік. Мовляв, чого б тобі не організувати його, раз уже ти причетний до тих печерних справ? А потім може бути організація ще одного пікніка, вже не в печерах, ну а попутно, мовляв, подивись там, щоб ніяка шантрапа не заважала відпочивати, раз уже вмієш…

Після цього наступною стадією обов’язково повинна стати пропозиція «потрусити» конкурента на пару з Ринатом. Сергій розплющив очі й струснув головою. Робити це ні з Ринатом, ні без нього він не бажав. Звичайно, в такі моменти його завжди переслідувало відчуття, що він надто вже згущує фарби і дає волю фантазіям, але вважав це не зайвим. Сергій усвідомлював, що часто переносить в реальне життя психологію самбо: оцінюй суперника, прогнозуй його можливі дії, і тоді його чергова підніжка не виявиться для тебе несподіваною. А життя, як відомо, полюбляє ставити підніжки навіть таким мастодонтам, як Гайдукевич. То що вже говорити про нього самого?

Музика на каналі несподівано скінчилася і пішов блок новин, але Сергієві було ліньки підвестися і шукати новий канал: дуже вже зручно він зараз напівлежав і рухатись не хотілося.

Знову трусило Туреччину. Це вже був, напевно, четвертий чи п’ятий землетрус, і наслідки їх вражали. Щоразу гинули сотні чи навіть тисячі людей. А пару тижнів тому Грецію труснуло, щоправда, трохи легше. Ніби навмисно, на рубежі тисячоліть! Хто там казав, що кінець світу настане у двотисячному? Нострадамус? Та ну його до дідька, слухати оце все! Сергій вимкнув приймача і пробігся за будинок. Патрульних уже і слід простиг. Він пройшов уздовж будинку, вийшов на проїжджу частину і глянув уперед, аж до повороту на студмістечко — вільно. І покрокував до машини.

Дверцята машини Гайдукевича були відчинені, а сам він стояв поруч. Сергій загальмував автоматично, сховавшись у тіні виступаючої частини під’їзду. Його не побачили. І не дивно — якби поруч із Сергієм стояла така жінка, він, мабуть, також нічого б навколо не помічав. Елегантна чорна сукня з розрізом, на плечах світла шаль і розсипане по ній золотаве волосся. Вони говорили тихо, і Сергій нічого не чув, але зрозумів усе. Ну, звичайно, куди Юлії до неї братися! Від цієї ж просто-таки пашіло сексуальністю. Напевно, те, чим володіла Юлія, влаштовувало душу крутого мена, а от тіло…

Вона змерзла під шарфом і елегантно так знизала усією своєю фігурою.

— Ну, все, — почувся голос Гайдукевича. — Біжи, бо