Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Коли ти не знатимеш, куди йти, почнеш ступати повільно і обережно, уникаючи краю, навіть якщо ці хиткі рядки нетривкі – все, що маєш. Мені не подобається ідея з виходом із зони комфорту, але постійно розширювати власний простір – думка хороша. Треба тільки не пручатися і не кидатися бігти в протилежну сторону, залишаючись у вічних пошуках.

І одного разу ти перестанеш бути повільним водієм, а інші – постійно обганяти тебе, притискаючи до узбіччя, звідки і в канаву зіштовхнути можна прямо униз обличчям. Можливо, нової тебе почне цуратися останній друг. Так буває, що ті, хто підходить тобі на сто відсотків – раптово перестають до тебе підходити і вітатися взагалі. Такі удари не те щоб в спину, а навпаки. І коли ти будеш лежати одна на холодній землі, хтось чужий вкриє тебе плащем. У певний період життя ми зустрічаємо когось, хто виявляється необхідним саме у цей період. Такий дивний закон тяжіння. Ти шукаєш відмички того, що люди називають «влаштуватися у житті», відпустивши світом свою самотність на власні хліба.

Ти перестанеш дивуватися запитанню «Ти щаслива?», бо варіантів відповіді насправді три – «так», «ні» і ще «ой, все, мені треба йти». Інше з улюбленого – «Сенс життя?». Давай розповім про свій.

Ось дивись, мені років сім: книжки, подружки, іграшки і перша медаль. Подобається з батьками їхати у далі і мені не відомі печалі. Ось тут мені чотирнадцять – дивного кольору волосся і величезні до щастя вимоги: мені не потрібні більше миті радості – необхідний тріумф, а ще потрібно неодмінно всім подобатися – дурна підміна щастя, але від неї непросто позбутися. Років так у дев’ятнадцять мені захотілося закохатися або щоб мене полюбили, а краще і перше, і друге і компот. Потім щастя мені здавалося в тому, щоб кожному допомогти, ну або хоча б навчитися вписувати себе в прийняті рамки, як в дитячі прописи, жити без особливих втрат, на худий кінець – робити, що подобається, і по можливості не накоїти біди.

Цей нехитрий пасаж до того, що бути щасливим – цінувати сьогодення. Про сенс життя, напевно, наступного разу. А поки захід сонця залишить після себе гіркуватий присмак прибуття у кінцеву точку, після чого думки наближатимуться до спокою. Вночі все стане простим. І тихим настільки, що чутимеш звук будильника у когось в квартирі через ще сплячу вулицю.

Певно, правий був Августин Аврелій, сказавший, що жінку з ребра, а не голови чи коліна, створив Бог навмисно. Жінка ніколи не буде і не повинна бути на першому місці. Її місце – поруч, на рівних. Ні вище, ні нижче, аби у потрібний момент вона могла взяти за руку або відійти в сторону і не заважати. При цьому відійти так, щоб не загубитися із зони уваги.

Вченими доведено, що емоції допомагають відправляти інформацію в довготривалу пам'ять. Якщо врахувати, що жінка – одна суцільна емоція, то уявити складно, скільки усього вона пам’ятає. Якщо світ чоловіків – логічний, чітко ієрархічний і структурований, стабільно емоційний, то жіночий описує фраза «так…ні…напевно». Жіноча сила не в твердженнях на зразок «я все можу», а зовсім в іншій площині – там, де треба втішати тих, кого ранять, посилаючи їм розраду, і бачити посмішки з-поміж сліз, заспокоювати і зцілювати, надихати і підтримувати. Тоді жінка перемагає, а якщо здається, то диктує умови переможцю. Бо вона здатна жити миттєвостями, але завжди претендує на щось більше, навіть не говорячи про це.

У жінок – усе серце, навіть голова, бо так влаштовані – без здатності на гомеопатичні дози ніжності. Ми прив'язуємося іноді занадто сильно, тому що нам життєво необхідно віддавати турботу, увагу і тепло. Якщо, звісно, це цінно і потрібно, бо у тому, щоб битися головою об намальовані двері – цікавого мало. Через це прикраватися «чим менше жінку ми любимо…» можна, але недовго. Бо якою не була б любов, в'янучою швидко чи квітучою довго, її треба буде пересадити у грунт повсякденного життя.

Знаєш, Луї ніколи не приходив на побачення до Вів'єн18 без маленького букета фіалок, а на прощання подарував коханій своє серце і горщик із квітами, які зів'яли, тільки-но вона отримала звістку, що Луї більше немає. Вів'єн покинула рідне місто, і її сліди загубилися в післявоєнній Європі, але це й досі одна з найбільш захоплюючих історій. Тому що вона могла б стати королевою Парижу, але не змогла зрадити серце. І важливі не якісь там штампи, а баланс і гармонія, які наступають в жіночій душі, коли поруч правильний чоловік. Можливо, нам дійсно потрібні ті, хто змушує відчувати нас живими, бо на якомусь рівні ми відчайдушно хочемо бути присутніми у теперішньому більше.

Надзвичайно захоплює, коли чоловік вірить в свої сили. З ним ти опиняєшся перед руїнами стереотипів в своїх очікуваннях і звичних реакціях на власні слова. Однак на рівних з ними зачаровують жінки, які взяли усю рамковість і містечковість, зім'яли їх гарненько і викинули в баскетбольну корзину. Донька Байрона стала першим програмістом у світі, а завдяки нереально красивій зірці Голлівуду, Хеді Ламарр, ми сьогодні користуємося технологіями Wi-Fi.

Жінки вміють дивувати. Про це знав ще Генріх Циммер, розповідаючи історію про лицаря Гавейна і даму Рагнеллу19, яка спочатку була відьмою, але після безповоротного «Так, я люблю тебе» стала найкрасивішою жінкою у світі. Тому що у жінок – усе серце, навіть голова.

Серце розривається на частини. Стукотить голосно, наче на сполох б'є. Тільки його ніхто, крім неї, не чує. Пожовклий листочок повільно падає на поверхню землі. Вона бачить його з вікна університетської конференц-зали і подумки повторює, рахуючи удари: один, два, три. Як мені хотілося б цій наляканій дівчинці розповісти, що наука – це гра без програшу, а грандіозні провали обертаються тріумфами. І найвище уміння – почати спочатку. Тому їй варто розпочати з розуміння своєї дороги, життя і себе.

Прохання покинути