Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Милий друже, засинаючий там, де я буваю зрідка, у місті, знайомому мені лише за видами з вікон університетів, – я була щирою, нехай і часто необачною, тому і ти щиро пообіцяй мені бути щасливим.

Давай, подружко, прокидайся! Не залишу у спокої, навіть не сподівайся. Якщо знадобиться, я викрикну «ходімо» на форте або навіть фортіссімо. Творімо новий день разом, сьогодні я тут замість побажань доброго ранку у соцмережах, які тебе дратують щоразу, але дай мені трохи часу.

Просто довірся, мої мрії теж були розкришені, на поталу залишені, але не перетворилася на їх бранку. Тепле повітря і світло, занадто біле, пробиваються крізь фіранки.

І поки ти збираєшся, я слухаю розлиту по кутках кімнати тишу, яка плавно осідає між аркушів книг, проникаючи у кожну нішу шафи, опановуючи пустелю верхніх полиць, подібно до тих, хто з околиць прагне перебратися до столиць. Давай хутчіше, у нас запланована кава з тірамісу, а не твоя звична порція на сніданок кислиць.

Трохи згодом опиняємося на перехресті галасливих вулиць, і чекаючи зеленого сигналу світлофору дозволу, бажаємо сонному пішоходу поруч доброго ранку. Зовсім як тоді, коли визирали зі студентського екскурсійного автобусу, роздивляючись у ранковому серпанку іграшкові тендітні церкви і махаючи водіям на зустрічній без перестану. Адже якщо наш випадковий супутник знайшов сили зішкребти себе з ліжка і піти на роботу, коли листя летить навсебіч і такої плаксивої осені не було кілька сторіч, дуже важливо нагадати йому просту річ: теплі моменти цінуй, бо неважливих періодів в житті не буває.

Ми знаходимо прихисток у найближчій кав’ярні, я не надто вмію розраджувати і співчувати, слова інколи зайві і приторні. За мене це робить голос Кеті Мелуа, який із динаміків починає розповідати, що у Пекіні дев'ять мільйонів велосипедів15. Такого не міг уявити жоден із династії художників де Труа. Поки готуть каву, нам залишається спостерігати, як усі за вікном кудись поспішають без угаву.

Знаєш, насправді ми знаходимо щастя в момент, коли припиняємо пошуки, відмовляємося від бутафорії, скидаємо уявні мантії, відкидаємо нав’язані критерії, починаємо довіряти інтуїції і цінувати теплі моменти. Раптом в унісон музиці, без особливих на те приводів, наспівую рядок про шість мільярдів душ, які шукають любов16. Якщо відкинути сентименти, дозволити зійти з шаленою каруселі буднів, здивуєшся, до чого ж багато людей продовжують рух на цьому суєти ярмарку, не помічаючи прекрасного у моменті тут і зараз.

Щодо нашого тірамісу, у перекладі його назва означає «підійми мене нагору» – гарний спосіб виявити гастрономічну непокору. У житті трапляється втратити опору, і ми шукаємо сенс там, де того робити не варто, або розмірковуємо над тим, що давно слід було вирішити, з особливим азартом, а треба просто знайти те, що підіймає настрій вгору.

Інколи останнє слово не за тобою, але можна світанки зустрічати над бухтою, вдихати аромат тільки що насипаної в банку кави, що розлітається кімнатою, і спробувати стати іншою, трішечки щасливішою.

Трапляються дні, коли не відбувається нічого, на перший погляд, особливого: кохана людина ніжно бере тебе за руку, коли дивитеся спектакль, або хтось обіймає просто так, щоб відчути твою любов, твій собака тебе будить і злива шумить у момент пробудження, хтось робить для тебе щось особливе, від чого внутрішня дитина починає верещати і підстрибувати від захоплення. Або смайлик на дзеркалі, виведений напередодні ввечері пальчиком, проступає на запітнілому дзеркалі поруч з рушником як нагадування, що все буде добре.

Лист, на який довелося чекати, шум хвиль, що у перші дні на морі не дає спати, хороші фільми, грози, п'ятниці і суботи, плавати, читати книги, мандрувати – якщо зможеш нанизати ці намистини на ниточку життя, то відчуєш стільки ніжності, що самій не донести до хати, залишиться її дарувати, пробачати себе та інших і прощатися з близькими кожного разу трепетно, немов вперше.

Не прагни сказати останнє слово, намагайся зробити нові кроки, не бійся бути уразливою, бо як ще відчути, що ти жива, а не померла у понеділок вранці, гортаючи стрічку новин між бізнес-сніданками, конференціями і відкладеним візитом до перукаря? Час прощатися, я була рада провести цей день з тобою і сподіваюся, що побачивши завтра світанок, згадаєш, що жива, а не прокидатимешся, аби знову заснути, ніби сова.

Від снів залишаються спогади і осідають на підвіконні попілом вулкану з Ісландії, ходять коридорами пам’яті, допоки не розчиняються у ранковому світлі, що тихо тріпоче на моїх віях.

Місяць березень був фіолетового кольору. Фіолетовий знаходиться в кінці видимого спектру, він максимально частотний. Таємничий, містичний і розкішний колір Римських імператорів подарував багато емоцій, часом абсолютно протилежних, але таких неповторних. Вікна будинку навпроти прозорі як мої виправдання. Зігрівала рукавичками клавіші, але вони все одно мовчали без засудження, але й без співчуття. Напевно, я швидше помру, ніж буду когось чекати на березі не одну добу. І знайдені у березні слова мені миліші за усі інші хоча б тим, що я пам'ятаю як шкрябали кігтиками всередині.

Відкриваю «Гру в бісер»17, бо це найчесніша на світі історія про пошук свого місця під сонцем і про Людину, сильну духом, гармонійну і розумну. Простодушна, щира, навіть трішки наївна, але безмежно мудра і глибока книга. Нато, пам’ятаєш, ти мені її подарувала? Звідки ти знала? Ти б зараз розсміялася з моїх нещасть трохи ущипливо, але так щиро, що я б сама на них увагу звертати перестала. Ти називала мене дівчинкою-квіточкою, розповідала про енергетичний центр людини, чакру Маніпура. Усі люди як люди, а в мене ніби там діра, тому я перестаю вимагати від себе ідеальності – і вона зникає. Прислухаюся до себе і чую: «усі вірні рішення знайдуться. Листочок лягає на воду, падає, але не тоне. Тільки не поспішай. Вирушай у дорогу спокійно, йти далеко потрібно, за горизонти, щоб себе знайти».

Я до чого це все, друзі, веду: немає нічого