Читати книгу - "Нескінченне відлуння"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гадаю, ковток свіжого повітря мені не завадить.
— Тоді зустрічаємося о шостій біля головного входу?
— Добре. О шостій я буду на місці.
Симона вимкнула зв'язок і сумно зітхнула. Її розривали суперечливі почуття. З одного боку, вона раділа стосункам з Мартіном, які могли стати початком нового етапу в житті. З іншого — її лякала примара з минулого, чия невловима тінь наступала на п'яти. Симона гадки не мала, чого їй очікувати. Хто цей чоловік? І що йому потрібно? Навіщо він видає себе за Алека? Якщо, звичайно, це не сам Алек вирішив випробувати її нерви на міцність і пограти з нею в кота і мишу.
Вона не помітила, як у роздумах дісталася до роботи. В її кабінеті панував звичний безлад, хоча цю тісну комірчину з натяжкою можна було назвати кабінетом. І все ж таки Симону він влаштовував — тут все відповідало її смаку: велика кількість світла, нейтральні тони, зручні меблі, величезний стіл. У кутку — книжкова шафа, на стінах — численні малюнки олівцем. Діана пропонувала їй переїхати у просторіше приміщення, але Симона відмовилася, і більше вони до цього питання не поверталися.
Їй слід було навідатися до кабінету подруги, щоб повідомити про свій прихід. Замість цього вона почала обстежувати письмовий стіл з висувними шухлядами, який був заповнений мотлохом і паперами. Симона вирішила відшукати старий записник і зателефонувати батькам Алека: можливо, він виходив з ними на зв'язок. Коли вона закінчила оглядати стіл, то перейшла до книжкової шафи, але одразу згадала, що сховала записник у сейфі — саме через те, що боялася його загубити.
— А ось і ти, дорогенький, — мовила Симона вголос, дістаючи записник із сейфа.
Фіолетове чорнило здебільшого вицвіло, проте потрібний телефон вона прочитала без труднощів.
— Алло, хто це? — на іншому кінці дроту почувся неприємний скрипучий голос, і Симона уявила собі стару з хижим поглядом та кістлявими курячими лапками замість рук.
— Вибачте, що турбую, я розшукую сім'ю на прізвище Вагрейн, — почала пояснювати Симона. — Цей телефон колись належав їм, і я подумала, може, вони ще мешкають за старою адресою. Ви не в курсі, як їх знайти?
— Я нічого не знаю ні про яких Вагрейнів, — відповів скрипучий голос. — Мій син купив цей будинок три роки тому. Про колишніх хазяїв він не розповідав.
— А ви б не могли запитати у вашого сина? — зробила ще одну спробу Симона. — Може, він що-небудь згадає. Напевно, у нього залишилися якісь записи.
— Мій син помер минулої осені, — підбив підсумок розмові голос.
— Мені дуже шкода, — вимовила Симона вже коротким гудкам і важко зітхнула.
Це був глухий кут: вона гадки не мала, де тепер шукати батьків Алека. Між ними давно обірвався зв'язок — вони так і не пробачили ні її, ні Яна. І хоча у Симони залишилися найприємніші спогади про цих людей, де гарантія, що навіть якби вдалося їх розшукати, вони зустріли б її з розкритими обіймами?
Решта дня минула відносно спокійно. Симоні вдалося попрацювати над своїм проєктом, хоча її постійно відволікали сторонні думки. Нарешті, втомившись боротися сама з собою, вона відклала ескіз у бік і вирушила на зустріч з Мартіном. Він чекав на неї біля головного входу в парк, у його руці був букетик фіалок. Симона не любила зірвані квіти, але сьогодні вона прийняла їх із вдячністю.
— Як приємно пахнуть, — вона ткнулася носом у фіалки, після того, як поцілувала Мартіна в щоку. — Дякую, що витяг мене на повітря. Мені це було необхідно.
— Мені теж. До речі, маєш гарний вигляд.
— Зате почуваюся кепсько, — зітхнула Симона, беручи Мартіна під руку. — Настрій препаскудний.
— Тоді приводитимемо тебе до тями, — відповів на це Мартін. — Якщо ти, звичайно, не проти.
— Я не проти.
Вони попрямували вглиб парку, де природа тільки починала оживати після зимової сплячки. Уздовж широкої алеї тяглися рівні ряди чагарнику, а також росли дерева з гладкою сірою корою, які без листя нагадували театральні декорації. Наче їх виготовили з фанери та встромили у землю. Ця дивна асоціація виникала у Симони щоразу, коли вона поверталася сюди після зими. Щоправда, варто було доторкнутися рукою до стовбура й ілюзія миттєво розсіювалася.
— Як тут чудово! — вимовила Симона, уповільнюючи крок. — Ще трохи й усе зазеленіє. Он трава пробивається на газонах.
— Полюбляєш весну?
— Дуже! Навесні дихається легше, — вона повернулася обличчям до свого супутника. — А яка твоя улюблена пора року? Дай вгадаю — літо?
— Ти що, ясновидиця? — Мартін глянув скоса на дівчину. — Я починаю тебе боятися.
Симона усміхнулася.
— Так це ж очевидно — усі чоловіки люблять літо.
— Справді? А я і не знав. Здається, ти задурюєш мені голову.
— Ну от! Вже і поклеїти дурня не можна, — вона взяла чоловіка за руку та потягла його далі алеєю.
Попри прохолодну погоду, у парку було багатолюдно: масивні лавки окупували пенсіонери, молоді матусі з візками та закохані парочки. Гладкими доріжками шмигали підлітки на скейтбордах. Це нагадало Симоні про її минуле життя.
— Чому посумнішала? — помітив зміну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченне відлуння», після закриття браузера.