Читати книгу - "Острів Каміно"

Пан Кейбл помер, так і не діставшись офісу свого адвоката, і на Брюса зненацька звалилася спадщина в триста тисяч доларів — сума нічогенька, однак недостатня для безбідного життя до кінця днів. Він подумував про інвестиції, але надійні варіанти обіцяли щорічний дохід лише в п’ять-десять відсотків, а цього явно було замало для того способу життя, який Брюс вважав для себе гідним (хоча раніше він узагалі не міркував про те, яким має бути цей спосіб життя). Більш сміливі інвестиції були надто ризикованими, а Брюс не хотів втратити те, що вже мав. Усе це призвело до вельми несподіваного для нього самого розвитку подій. Найдивнішим, мабуть, було його рішення кинути університет після п’яти років навчання й забути про нього назавжди.

Потім одна дівчина вмовила його вирушити разом із нею на флоридський пляж на бар’єрному острові Каміно — смузі суші довжиною в шістнадцять кілометрів прямо на північ від Джексонвілла. У гарній квартирі, за оренду якої платила дівчина, Брюс провів місяць здебільшого за тим, що спав, пив пиво, серфінгував, годинами милувався океаном і читав «Війну і мир». Його спеціальністю в університеті була англійська мова та література, і в нього набралася ціла купа великих книжок, які він давно мав би прочитати.

Брюс бродив пляжем, міркуючи, як краще зберігати і, якщо це можливо, примножувати спадщину. Для цього він уже підшукав декілька варіантів вкладення грошей. Він розсудливо приховав від усіх новину про отримання спадщини — зрештою, до цих коштів не було доступу вже бозна-скільки років,— тож йому не дошкуляли друзі зі своїми порадами чи проханнями позичити їм грошей. Дівчина, з якою він жив, теж навіть не здогадувалася про спадщину. Тижня разом із нею виявилося достатньо, щоб зрозуміти, що довго ці стосунки не протривають. Отже, Брюс міркував про інвестиції у франшизу курячих сандвічів, про придбання неосвоєної земельної ділянки у Флориді, квартири у висотці неподалік, кількох нових інтернет-стартапів у Силіконовій долині, торговельного комплексу в Нешвіллі і так далі. Він прочитав уже десятки фінансових журналів, проте чимдалі більше переконувався, що не має того терпіння, яке потрібне для інвестування. Він бачив лише суцільний лабіринт якихось цифр і стратегій. Вочевидь, не випадково він в університеті обрав англійську, а не економіку.

Кілька разів на тиждень вони з дівчиною вирушали в чудернацьке селище Санта-Роза, щоб пообідати в кафе або випити в одному з барів на головній вулиці. Там був непоганий книжковий магазин із кав’ярнею, і вони стали частенько туди заглядати, щоб випити післяобідню чашечку лате й погортати New York Times. Власником закладу був уже немолодий бариста на ім’я Тім, який над усе любив побалакати. І от якось Тім обмовився, що подумує продати магазин і переїхати в Кі-Вест. Наступного дня Брюсові вдалося відскіпатися від дівчини й самому насолодитися лате в кав’ярні. Сівши за столиком, він став розпитувати Тіма про його плани щодо книгарні.

Той пояснив, що продаж книжок — непроста справа. Великі торговельні мережі пропонували на всі бестселери дуже привабливі знижки — аж до п’ятдесяти відсотків, — а до того ж тепер з інтернетом і Amazon можна було все купувати, не виходячи з дому. За останні п’ять років закрилося понад сімсот книгарень. Триматися на плаву вдавалося небагатьом. Що далі Тім говорив, то похмурішим ставав.

— Роздріб — штука жорстока,— сказав він принаймні тричі.— Що не роби, наступного ж дня доводиться починати заново.

Брюс, хоч і віддавав належне чесності Тіма, дещо сумнівався в його підприємливості. Це він так заманює потенційних покупців?

За словами Тіма, книгарня давала йому непоганий дохід. Острів облюбувало чимало людей із літературних кіл, зокрема й письменники, які нині публікувалися; був тут і книжковий фестиваль, і гарні бібліотеки. Зрештою, хто-хто, а пенсіонери досі полюбляли читати й витрачали гроші на книжки. На острові було близько сорока тисяч постійних мешканців і десь мільйон туристів на рік, тож потік покупців загалом був досить жвавий. На питання Брюса, скільки Тім хоче за магазин, той відповів, що готовий віддати його за сто п’ятдесят тисяч доларів готівкою без кредиту від продавця і з правом на здачу в оренду. Брюс дещо несміливо поцікавився, чи можна йому поглянути на фінансові документи — лише на звичайний балансовий звіт і на звіт про прибутки та збитки,— але Тімові ця ідея не сподобалася. Він не знав Брюса, і той видавався йому черговим зеленим шалапутом, що безтурботно марнував життя на пляжі за таткові гроші.

— Давай так: я покажу тобі ті документи, але перед тим ти мені покажеш свої,— запропонував Тім.

— Згода,— кивнув Брюс, якому ця пропозиція здалася слушною.

Він пішов, пообіцявши повернутися, але зрештою відклав повторний візит, бо в нього з’явився цікавий задум для поїздки. Трьома днями по тому він попрощався з дівчиною й вирушив у Джексонвілл, щоб придбати нову автівку. Він мріяв про новенький сяйний Porsche 911 Carrera, і саме лише те, що він міг запросто виписати за нього чек, робило спокусу майже болісною. Проте Брюс устояв, і після довгої та запеклої торгівлі обміняв із доплатою свій уже дещо потіпаний Jeep Cherokee на новий. Той був просторішим, а йому саме могло знадобитися більше місця для перевезення багажу. Porsche міг почекати — скажімо, доти, коли Брюс сам на нього заробить.

На нових колесах і з майже не схудлим банківським рахунком Брюс покинув Флориду й вирушив у власну літературну подорож, чимдалі сповненіший радісним передчуттям. Він не мав конкретного маршруту: просто прямував на захід, плануючи доїхати до Тихого океану, повернути на північ, потім назад на схід, а тоді на південь. Час для нього нічого не значив, адже жодних дед-лайнів у нього не було. Він шукав спеціалізовані книжкові магазини і, натрапивши на якийсь із них, день-другий придивлявся, пив там каву, читав, іноді навіть обідав, якщо було кафе. Зазвичай йому випадала