Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

Лиш ініційовані романтиками зрушення в царині естетики принесли із собою нетривалу відлигу у ставленні до шаленців. Замість безоглядної віри в науку та невичерпну силу розуму, вони звернули увагу на художні прагнення індивіда. Криза раціоналізму, Велика французька революція й ранній етап німецького ідеалізму суттєво підважили ідеологію Просвітництва. Романтизм пропонує власну програму переосмислення філософії, роблячи ставку на художню інтуїцію. Досить пригадати його загально песимістичну скерованість, яка довершилася в ідеї світової скорботи, що сполучена з вірою в усемогутність людського духу. Не світ невблаганної необхідності, утилітаризму й невідворотності лінійного прогресу мають скеровувати відтепер її творчі поривання, твердять романтики, а розперезана уява.

Розгляньмо, як чи не найвідоміший теоретик романтизму Фрідріх Шлеґель розмірковує про творче завзяття. Шаленство і несамовитість, вважає він, неодмінно репрезентують свідомість. Її діапазон розширюється, можна сказати, що вона виходить за власні межі, коли в людину ніби вселяється якийсь інший дух чи демон і починає владарювати над нею й безмірно керувати. Про щось подібне ми вже знаємо. Недарма ж провидці почасти називали своє натхнення шаленством або навіженством. Зрозуміло, що воно духовного, себто вищого ступеня. Тут саме час порівнювати гру фантазії зі сновиддям. Тоді що здатне жвавіше й очевидніше відтворити ексцентричний стан, аніж шал? Саме в такий спосіб романтикам вдалося створити специфічну знаково-символічну систему, щоб адекватно відобразити шаленство[32].

Захоплення шаленством сформувало у романтиків таку оцінку людини, за якої під сумнів потрапила колишня цілісність «я», що про неї стільки йшлося філософам-ідеалістам. Тим часом, було винайдено не лише світ індивідуального, але й колективного несвідомого. Дисгармонія особистості та її відчужених форм окреслювалася багатогранними символами романтичної літератури: двійником, тінню, лялькою і подібними. Всюди прихована поезія романтизму постає як ліризм душі, що живиться субтильними субстанціями марень: сон, екстаз, усі стани, що виходять за межі усталених — віддаляючи людину від традиційних сутностей, показуючи саме життя як воно є[33].

Утім, до романтиків тему шаленства не раз порушували щойно згадані філософи-ідеалісти. Іммануїл Кант чи не першим поспіває висловитися з приводу цього дражливого сюжету, подаючи цілий клінічний опис іпохондрії — недуги, якої, як він уважав, не вдалося оминути і йому. Вона дивним чином зцуплює якийсь меланхолійний туман навколо душі, тому хворому постійно ввижається, ніби в нього наявні майже всі хвороби, про які він тільки чує. Як і романтики, Кант теж «обтяжений уявою», позаяк постійно продукує якісь фантасмагоричні сценарії. Він сам творець своєї хвороби, люблячи та плекаючи свою химерну фантазію.

Пригадаймо, як 1766 року філософ написав книжку «Марення духовидця, пояснені видіннями метафізики». Це ж справжнісінька атака екзальтованого візіонера Еммануїла Сведенборґа, який був у Європі знаний своїми розповідями про зустрічі з духами померлих. Попри всю відмінність між двома Еммануїлами, у їхньому противенстві відчувається й певна близькість. У чому ж вона полягає? Ймовірно, у тому, що, коли Кант в «Антропології з прагматичної точки зору» наводить розгорнуту класифікацію різновидів несамовитості, наприклад: ідіотизм як нездатність упорядкувати уявлення (amentia), розумове запаморочення як перебільшене сприйняття явищ і фактів (dementia), божевілля як порушення здатності судження (insania), безумство як хвороба розуму, що вийшов з ладу (vesania), — він ніби помічає: ці шаленства дуже близько підходять до розуму, котрий, якщо не окреслити його межі, виходить у досить несподівані простори. Поза тим, останній вид душевного розладу показує не тільки відхилення від правил застосування розуму, але й, як називає її сам Кант, — «позитивну нерозумність», яку потрібно розуміти як іншу точку зору.

Вказуючи у своїй «Антропології», що марення під час лихоманки вимагає втручання лікаря, він вважає вирішення решти випадків психічної нерівноваги справою філософа: «Отже, коли хтось навмисно скоїв щось і постає питання, чи винуватий він у цьому й наскільки тяжкою є його провина, тоді, якщо передусім необхідно вирішити питання, чи був він тоді при тямі, чи ні, суд має направити його не на медичний, а (з огляду на некомпетентність судових органів) на філософський факультет»[34].

Ніби з урахуванням цих думок, Геґель, попри те що він загалом не надто схвалює ідею втрати розуму, пропонує особливе історичне розуміння шаленства. Основна дискусія стосовно шаленства з’являється в параграфі 408 третьої частини його «Енциклопедії філософських наук»[35]. Перш за все він приймає, хоча й суттєвим чином змінює, концепцію Платона про шаленство. Варто наголосити, що після ідей Геґеля шаленство стає питанням про суб’єкта як такого. Ми пам’ятаємо, що для Платона, навпаки, шаленство, навіть якщо воно людського походження, не виникає з розуму, а пов’язане із зовнішнім, а радше божественним втручанням.

Видається цілком очікуваним, що спочатку Геґель описує тріумф Розуму. Здавалося б, шаленство подолано і, таким чином, вилучено зі