Читати книгу - "Нездоланний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Крім нього, з потяга більше ніхто не вийшов. Двері все ще були відчиненими. Ричер побачив, як праворуч від нього продавець запчастин зробив ще один крок уперед. Чоловік із потяга його помітив. Продавець запчастин назвався та простягнув руку. Ввічливо, шанобливо, приязно та чемно. Чоловік із потяга потиснув простягнену правицю.
Двері досі були відчиненими. Але Ричер продовжував стояти на своєму місці, у темряві. Продавець запчастин узяв шкіряну сумку та повів чоловіка в костюмі у бік виходу. Двері потяга із шумом зачинилися, вагони застугоніли й задрижали, і потяг розпочав свій рух, повільно, дуже повільно, вагон за вагоном.
Продавець запчастин та чоловік у костюмі зникли з виду. Ричер підійшов до платформи й почав спостерігати, як ліхтарі у хвості поїзда танцюють удалині. Десь із темряви Ченґ промовила:
– Вони прямують до мотелю.
Ричер запитав:
– Хто – вони?
– Чоловік із потяга та його новий друг.
Вона вийшла з темряви і сказала:
– Ви не поїхали.
Він відповів:
– Ні, не поїхав.
– Я думала, що ви таки поїдете.
– І я так думав.
– Я вважаю себе хорошою людиною, але гадаю, причина не в мені.
Ричер промовчав. Ченґ промовила:
– Я не це хотіла сказати. Пробачте. Я не таку причину мала на увазі. Не хотіла б видатися самовпевненою. Я хотіла сказати, немає причин для того, щоб я була тією причиною. Боже, я тільки ще більше все псую. Я маю на увазі, ви ж не залишились для того, щоб допомогти мені. Правда ж?
– Ви бачили, як ці двоє тиснули руки?
– Звісно.
– Ось чому я залишився.
8Ричер провів Ченґ у порожній зал очікування, і вони сіли на лаву, пліч-о-пліч у цілковитій темряві. Ричер запитав:
– Як би ви охарактеризували це рукостискання?
Ченґ перепитала:
– Як саме?
– Розповідь. Історія. Мова жестів.
– Мені це скидалось на те, що помічника керівника відрядили зустрічати якогось важливого покупця.
– Вони зустрічалися раніше?
– Не думаю.
– Згоден. І непогано це все було організовано цим місцевим чолов’ягою. Хіба не так? Майстерна гра на публіку. Ввічливо, проте без лестощів. Зовсім не так, як він потиснув би руку давньому другові, я певен. Чи своєму свекрові. Чи кредитному інспекторові з банку. Чи колишньому однокласнику, якого він не бачив двадцять років.
– То й що?
– Наш місцевий персонаж має у своєму арсеналі цілу добірку різних рукостискань, і ми можемо припустити, що він однаково вправно та спокійно володіє ними всіма. Це його фішка, так би мовити.
– Як це нам допоможе?
– Я бачив цього чоловіка вранці. Він завідує магазином, який продає запчастини до зрошувальних систем. Я пройшов повз його вікно, він підстрибнув і схопився за телефон.
– Чому він це зробив?
– Це ви мені скажіть.
– Мені слід поводити себе, як параноїк? До якої міри?
– Десь між «злегка» і «помірно».
Вона відповіла:
– Я б над цим навіть не замислювалась, якби йшлося про Ківера.
– Але…
– Але ви схожі на Ківера. Певною мірою. Можливо, Ківер нишпорив навколо, і декому наказали слідкувати за ним або за будь-ким, хто схожий на нього.
Ричер сказав:
– Я теж про це думав. На перший погляд це малоймовірно, проте і неймовірні речі часом трапляються. Тож я повернувся туди ще раз, щоб усе перевірити. Я запитав того чолов’ягу, чому він так на мене відреагував. Він сказав, що впізнав мене як гравця університетської футбольної команди 86-го року випуску. У Пенсильванському університеті. Очевидно, мої фото були в газетах. Він сказав, що нікому не телефонував. Він сказав, що його рука потягнулася до телефону, бо, можливо, той саме тієї миті задзвонив. Він сказав, що його телефон увесь час дзвонить.
– А він і справді дзвонив?
– Я не чув.
– Ви дійсно грали у футбол за Пенсильванський університет?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нездоланний», після закриття браузера.