Читати книгу - "Зорчина пісня"

Не чекаючи відповіді, Зорка стала в позу й співучо затягнула, відтінюючи кожне слово помахом руки.

— Це я сама вигадала, — сказала вона. — Ще?

— Ламца-дріца-лам-ца-ца,— продовжив поранений, що сидів зверху.

— М-молодець... Тільки н-не треба... щось інше.

Зорка задумалася. Що ж інше? Цікаво, сам військовий, а про війну не хоче. Може, йому пісеньку заспівати? Зорка вмостилася на лаві побіля вікна, підібгала ноги під себе, поставила лікті на стіл і підперла щоку долонею.

За вікном, тримаючись гіллям одна за одну, поквапно тікали назад сосни. Несподівано ці сосни нагадали Зорці ялинку, яка на Новий рік стояла в них з бабусею дома. Тоді ще не було війни, і бабуся пекла величезні, на весь стіл, пироги з яблуками. А потім, пізно вночі, коли маленький годинник прокукукав північ, тато вимкнув люстру, а мама й брат запалили на ялинці різнокольорові свічки. В кімнаті одразу стало якось казково. Потім вони всі разом сиділи на підлозі під цією ялинкою і співали... Зорка й сама незчулася, як стиха заспівала:

Вона замовкла й невпевнено подивилася на Гриця.

— Н-ну... ще, — майже не розціплюючи щільно стулених губів, попросив він.

Зорка підбадьорилась. Таких пісень вона знає скільки завгодно, навіть кращих за цю. Приміром, про сотню юних бійців, що скакали полями в розвідку. Чи про молодого бійця з комсомольським розбитим серцем.

Колеса швидко цокотіли на стиках. Вагон погойдувався, колисав. Потяг мчав у глибокий тил. Від учора без зупинок.

Зорка співала свої пісеньки одну за одною і все дивилася у вікно на пронизаний сонцем ліс, на спокійні голубі поля, і їй здавалося, що не було ані бомбування, ані заграви над містом, ані бабусі на балконі, ані прощання з батьком. Ось зараз він підійде до неї ззаду, покладе руку на плече й підхопить пісню. Голос у тата низький, м'який, Зорчин — високий. Вони любили співати разом. І Зорка мимовільно заспівала улюблену батькову пісню. Про маленького хлопчину їжачка, якого червоні партизани знайшли в безлюдному степовому хутірці. Тато казав, що ця пісня ніби про нього складена.

Їжачок став партизаном. Справжнім молодим бійцем. Та ось одного разу біляки оточили партизанів. У глибокому байраці. Здавалося, немає рятунку. Тоді командир покликав їжачка, наказав йому:

Їжачок дістався до наших. Він крався темної ночі; навколо гриміли постріли, розривалися бомби, а біляки повзли в кущах, мов гадюки. Та їжачок нічого не боявся. Він привів партизанам підмогу! З останніми словами Зорчин голос затремтів.

Дівчинка замовкла й оглянулася. В купе було повнісінько поранених.

Вони сиділи рядочком на полицях, стояли в проході, спираючись на милиці, й слухали. Слухали так уважно, мовби Зорка — справжня співачка.

Деякий час у купе було тихо.

Потім на горішній полиці заворушився поранений із забинтованою головою.

— Ну, донечко, спасибі тобі, — сказав він.

— Та-ак, — невизначено мовив один із поранених. Обидві його ноги були в гіпсі, і він не стояв на милицях,