Читати книгу - "Подвійні міражі"

— О, тутешня анестезія, — засміявся Юрко. — Безкоштовна. Зараз попустить, трішки охолонете.

Геннадій і справді охолов. Сяк-так приладнав люк на місце, опустився на одинарне сидіння, де раніше сиділа Влада, та вирячився на свої руки, ніби бачив їх уперше. Поворушивши пальцями, як зробив би, напевне, після складної операції, аби впевнитися в їх працездатності, звів погляд на Бобиря, і тихо, але твердо сказав:

— Пробач… те.

— Прийнято, — кивнув той. — Ви побудьте тут, а я піду тітку-му… оту бабцю пошукаю.

— Я з вами, — озвався Геник і встав. Видовжене Юліне лице витягнулося ще більше.

— Сказився? Дощ періщить як з відра!

— Уяви собі, я це помітив. Та пусте. Не надійся, не змиє.

— Ти мене тут кидаєш, саму? — губи жінки затремтіли. — Та як ти…

— А що? — чоловік зробив великі очі. — Якщо ти на когось нападеш, нехай кричить «Ґвалт!»

Ледь прикриті дверцята маршрутки розчахнулись від поривчастого вітру, немов припрошуючи зробити перший крок. Чоловіки синхронно зіщулилися, але не відступили. Юрко вийшов першим, Геннадій за ним, і за кілька кроків щільна темно-сіра маса води поглинула обох без сліду.

— Ні, ви бачили? Ви це бачили? — пискляво поскаржилася Юля усім відразу, однак співчуття ні в кого не виникло. Штос знизав плечима і скривив мармизу так, що стало зрозуміло без слів — особисто він утік би від такої нареченої ще до того, як вона стала б дружиною; Ксеня голосно зітхнула, витягла зі своєї торби недов’язаний строкатий шалик на довжелезних пластикових спицях, і ось уже їхні голівки весело заклацали, стукаючись одна об одну, у дивовижно моторних жіночих руках. Влада також полізла до своєї сумки, витягнула звідти маленьку книжку із загорнутою в газету обкладинкою і заходилася читати. То був любовний роман, сучасний, із детективно-містичною лінією, від улюбленої авторки, і так, Влада знала, що сказали б про це її захоплення психологи.

Добирає емоційності через брак такої в житті.

Стикаючись щодня з голою (і в буквальному сенсі також) фізіологією, шукає чуттєвості та ніжності на сторінках курчачої літератури.

Утікає від гіркої реальності у вигаданий карамельний світ.

Владі було начхати. Вона просто любила такі твори, а книжки обгортала газетами, бо втомилася огризатися на зауваження псевдоінтелектуалів, котрі чомусь узяли за правило пхати носа, куди не слід, визначати, що кому читати, і починати бесіду зі слів: «Невже такій гарній жінці подобається ця маячня?»

Для них цими ж самими словами бесіда й закінчувалася.

— Я мокра. Мені холодно, — тим часом нудила Юля. Влада, не відриваючись від читання, знизала плечима.

— Усі мокрі, усім холодно. А ваш чоловік мокріший за інших.

— Він — почвара, — тихо, але так злобно мовила Юля, що всі аж здригнулися.

— Ти ще почвар не бачила, кумонько, — дорікнула Влада. — Не бери гріха на душу, не бреши на мужа.

Юля знітилася, замовкла і стала прислухатися. Почулося, що крізь гуркіт грому та шум дощу пробивається несамовитий жіночий лемент. Він то змовкав, майже розчинаючись у гуркоті зливи, чи не потужнішої за Ніагарський водоспад, то сягав крещендо, переходячи з безладних вигуків у таке моторошне виття, ніби плакав Левіафан, упійманий у лабети Бога.

Якщо до цього Юлі й справді було холодно, то зараз її зморозило. Видалося раптом, що вони учотирьох відрізані від світу назавжди і що почався другий Великий Потоп, без ковчегу з парованими тварями, без Ноя й без жодної надії на спасіння. Юлі також хотілося кричати, і вона вже ледь не почала, аж тут дверцята маршрутки ляснули, і в салоні з’явилася мокра та збентежена голова Бобиря.

— Це капєц, дівчата, — сповістив юнак. Влада миттю відклала книжку.

— Кому? — злякався Штос, хоча звертались явно не до нього.

— Не кому, а взагалі. Ми знайшли її. Момент, — голова знову зникла, надворі пролунали такі звуки, ніби хтось у гумаках чалапав болотом, і нарешті дві пари міцних чоловічих рук буквально штовхнули до салону обм’яклу Ліду. Жінка була блідою, як вапно, з рани на її чолі струменіла кров.

— Ви, придурки! — загорлала Юля, ледь побачивши Геника та Юрка, що сяк-так утиснулися за Лідою. — Що ви з нею зробили, трясця?!

— Та нічого, — Бобир, не надто зважаючи на дурні питання, посадив Ліду на подвійне сидіння і заходився діловито оглядати ушкоджений лоб. — То вона сама.

— Ти хочеш мене переконати, що вона сама розгатила собі довбешку до крові?! — карбуючи кожне слово, холодно спитала Юля. Юрко гмикнув, продовжуючи пильно роздивлятися рану.

— Хтось має вату і перекис водню? Чи хоча б одеколон?

— Я маю. І те й інше, — відгукнулася Ксеня.

— Ти мене ігноруєш, чи що? — верескнула Юля до Бобиря. Той кивнув.

— Ігнорую. Хоча й не вельми вправно виходить, так? Ти ж бо натяків не розумієш. Мушу сказати прямо: заткайся і сядь спокійно. Стули писок, доки я не допоміг.

Юля отетеріла. Глянула було на чоловіка, але той демонстративно відвернувся. Почуваючись обпльованою, жінка таки сіла, щоправда, у неспокої, однак це нікого не хвилювало. Юрко тим часом вправно відкрутив пляшечку з перекисом від запасливої Ксені, щедро хлюпнув ним на уразу, почекав, доки рідина перестане пінитися, промокнув ватою рештки крові і, діставши з кишені олівець із зеленкою, заходився окреслювати краї рани лінією досконалої товщини. Штос не витримав — цей вискочка дратував його дедалі більше.

— Ну, ти прямо як лікар, — вигнув презирливо й без того криві вуста Павлуша і погладив вуса жестом, що, як він уважав, додає йому солідності. — Без мила в дупу лізеш.

— Ну, коли лікар без «як» лише шмарклі жує, — Юрко безтурботно малював собі далі зелену ріку на білій шкірі жінки, — і споминає, як у дупу