Читати книгу - "Подвійні міражі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ви справді лікар? — зацікавилася Влада. Павлуші хотілося щезнути. Ну ось хто його за язика смикав? Або допоміг би, або, ліпше б, мовчав… Та не хотілося йому, чесно говорячи, до тієї бабеги і торкатися, що йому до неї? Якби ця руда допомоги потребувала, тоді так, інша річ. Він би все зробив, як слід, і оглянув би ретельно, жодних питань.
— Справді, — відповів за Штоса Бобир, закінчивши малювання. — Ще й подвижник, без балди. Лікує, не жаліючи ані себе, ані хворих. Хворих — особливо. Я в газеті читав.
Павлу Вільгельмовичу стало так зле, що судомою звело навіть п’яти.
— І що ж у тій газеті писалося, Юрцю? — не вгавала руда.
Штос спалахнув від злості. Юрцю, ви лишень послухайте! Роззнайомились накоротко, на лавиці сидячи! Паскуди…
— Справи кепські, люба. Дохтур наш оперувати відмовився, доки гроші не дістане прямо в загрібайла свої, мати пацієнтки забарилась щось, овець своїх продаючи, і та дівка візьми та й помри без належного оперативного лікування. Двадцять років було, студентка.
— Зрозуміло, — мовила дівчина, і повернулася до потерпілої. Штоса для неї більше не існувало. — То що трапилося?
— Ми знайшли її під пам’ятником Невідомому Солдату, — долучився до розмови Геник. — Там, біля сільради, такий скверик, і…
— Вона билася об той постамент, — Юрко аж здригнувся, пригадавши. З неба ллє, наче там, нагорі, прорвало каналізацію, вітер виє, мов скажений вовк, і жіночка, худа, як тріска, відчайдушно гатить головою об бетон. Мокрий одяг у кілька шарів обліпив її так, що всі кістки можна перерахувати, і — Бобир розумів, що це безглуздя, але що ж, напевне, це не останнє безглуздя в його житті — він добре бачив на її щоках сльози. Як не дивно, вони не змішувалися з дощем, і… щось змусило її до цього. Розбиватися на смерть, плачучи від болю і від жаху — бо, поза сумнівом, запізнися вони на кілька хвилин, і довелося б нещасній старій очі закривати. Щось, сильніше за інстинкт самозбереження, прирекло її на смерть.
Оприлюднювати свої роздуми Бобир не квапився. Він узагалі був з тих, що більше слухає, а менше патякає. Це суттєво зменшувало кількість проблем у його житті, хоча, коли гострий, як колька в печінці, норов діставався язика і виривався таким чином назовні, деякі негаразди усе ж мали місце, і часом залишалися в нього на тілі — шрамом на животі, поламаним носом й іншими подібними дрібницями. Здебільшого ці сліди лишала мама, караючи його за брехню. За те, що вона вважала брехнею. Покарання були різними, вчинок не мінявся. А згодом мати навіть прикидатися перестала, що їй потрібна причина, аби бити сина. Як у тому анекдоті про Бога та небораку-будівельника, чий дім увесь час накривався мідними ночвами.
Ну, не подобаєшся ти Мені.
— А хто бачив нашого водія?
Якби голос міг узятися іржею, то звучав би так, як зараз у Штоса.
— А навіщо він вам? — непривітно буркнула Влада. — У таку зливу ми хіба що попливемо в цій маршрутці, як у підводному човні. Ще й з усіх боків драному…
— Хочу спитати, нащо він нас сюди завіз!
— Мабуть, це село по дорозі до Зоряного, — без жодної впевненості проказала Влада.
— Ні, красуне, — Штос заводився дедалі більше з кожним своїм словом. — У мене карта є. Цей відрізок шляху, ось він, — тицяючи пальцем у мапу, що лежала в нього на колінах, просторікував Павлуша, — геть безлюдний. Тут ведмеді є, можливо, і немає ані сіл, ані поселень, ані бодай одної вошивої автозаправки!
— Гадаєте, ми заблукали? — перелякано спитала Ксеня.
— Я вважаю, нас викрали! І доправили сюди не просто так! Я не знаю, де ми…
— Дощ ущухне, і дізнаємося.
— Був би вам вдячний, юначе, якби ви мене не перебивали!
Юрко пирхнув і склав долоні човником, удаючи сумирність.
— Так ось, про що це я… — вуса у Штоса вже висохли і красиво розпушилися, до біса нагадуючи вінички, котрими сексуальні кіношні покоївки змахують пил у багатих будинках. — Не уявляю, де ми, але певен, що все це не випадковість. І буцімто спущене колесо, і мотор, що так вчасно заглух, та й узагалі. Ми всі спали! Коли потрапили сюди, згадайте — всі ми спали!
— Ну, я завжди дрімаю в дорозі, — Юля не втрималася, аби не втрутитися в бесіду; це було цікавіше, аніж плекати свою образу. — Крім того, гормони даються взнаки, викликають сонливість. Я вагітна, якщо хтось не в курсі.
— Бурхливі оплески, що місцями переходять в овацію, — урочисто сказав Юрко. — Але мушу визнати, щось у цьому є.
— Теорія змови? — рівненькі, як шнурочки, брівки Влади смикнулися. — Не певна, хоча… я в дорозі нечасто сплю, а нині…
— «Нечасто» не значить «ніколи», — резюмував Бобир.
— Я — ніколи, — вступив і Геннадій. — Ніколи не сплю, себто.
— Бо ти весь час за кермом.
— Байдуже, Юльцю, де я. Не сплю в автівках під час руху — так краще?
Юрко замислився.
— А цього разу?..
— Спав як убитий.
Від цього порівняння Ксеня здригнулася.
— Ну й що ви хочете довести? Шофер моровицю наслав на нас? Чи гіпноз?
— Та тебе, коровисько, жодний мор не візьме, — вишкірився Штос, геть забувши, що має справляти добре враження на рудокосу. Коровисько булькнула так, ніби їй хтось горло перетяв, а дебіл-малолєтка, котрий сам, ну сам же називав її не менш паскудно, нахилився до Павлуші, благо, сидів навпроти, і, защепивши пальцями обидва вуса, дуже проникливо мовив:
— Закрий пельку, бо ще пломби видує.
І вельми боляче смикнув.
Штос безпомічно змахнув руками. Він уже зрозумів, що підтримки тут не дочекаєшся, а сам битися ніколи не вмів. І його, щиро кажучи, лякав цей хлопчисько — такий юний, на позір тендітний і безсердечний, як медуза. Ну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійні міражі», після закриття браузера.