Читати книгу - "Інтерв’ю з колоритним дідом"

— Ви, ви... Це сваволя. Ви жартуєте з вогнем!..— хрипів лисий без кепки.

— Погони... зірочки злетять...— вів підголоском у кепці.

— Хто такий Каландровський? — запитав Волинський.

— Не ваша справа... Негайно відпустіть!

— Відпустіть, бо буде вам, буде!

— Хто він? — повторив лейтенант.

— Не має значення...

— Для вас не має, а для нас має. І для Каландровського теж. Підніжка, добити, усунути — ваші слова?

— Це фігуральні вислови!

— Ви з нас гангстерів не робіть, ой буде вам, буде...

— Це гіпербола!

— Образне слово? — надав своєму голосу наївності лейтенант.

— Звичайно! — зрадів лисий без кепки.— Художнє перебільшення!

— Та воно ж, трясця його ма...— зрадів у кепці.

— Хто такий Каландровський? — нудно запитав Волинський.

— Ах... ма... кгм... Та дався вам цей критикан! — спохмурнів лисий без кепки.

— Вискочка! — висловився той, що в кепці.

— Ага, прояснюється,— посміхнувся лейтенант.— Отже, він працює у вас?

— Так...— вичавив із себе лисий.

— Ну і чим Каландровський не подобається вам, начальнику цеху? — напрямки пішов Волинський.— Він нероба, бракороб, нехлюй?

— Як вам сказати...— почав лисий начальник цеху.

— Так чи ні? — перебив його лейтенант.

— Ні-і...

— Ясно! Запитання до майстра цеху.

— Давай! —сказав той, що в кепці.

Кваліфікація Каландровського?

— Слюсар-наладчик, шостий розряд, багато на себе бере, носиться з модернізацією, як дурень з торбою, капає директору, а пов’язати станки в поток це така халепа, що з рік план горітиме, а потім накинуть ще, і морока з новою вентиляцією, бо мехлінія вимагає, щоб...

— Ясно! — зупинив Волинський майстра в кепці.— Значить, розправляєтеся з раціоналізатором? І що ж ви пришиєте Каландровському — критиканство, склоку, маніловщину?

— Не перебільшуйте своїх повноважень, лейтенанте! — оговтався лисий без кепки.

— Ой, буде вам, буде! — заторохтів у кепці.

— Можете йти! — перебив лейтенант, простягаючи документи.

— Сподіваюся, це непорозуміння залишиться між нами? — недбало кинув начальник цеху.

— Будемо сподіватися разом,— охоче відгукнувся Волинський—А там, диви, і народний контроль приєднається...

Двері грюкнули.

— А я думав — рецидивісти,— розвів руки сержант.

— Це як подивитися,— зітхнув лейтенант.

Парадокс еволюції: і в дурнів є зуби мудрості.

Добув з-за пазухи філософський камінь і торохнув ним опонента.

Так боявся відповідальності, що підробляв власний підпис.

Дрібниці життя — мікроінфаркти.

Коли настає склероз, так хочеться поділитися своїми думками!

Відзначали десятиріччя Валька.

Вечеря була лукуллівською.

Гості відкинулись у зручних фотелях, як римляни після симпозіуму.

— Уф! — відсапувався господар.— Якби хто сказав мені десь у сорок шостому, що отак молотити будемо, пику набив би за ідеалізм.

— Згадав! Мене тоді й на світі не було,— кокетувала господиня.— Я про інше думаю, як при такому життєвому рівні фігуру на рівні втримати? На дієту сісти?

— Хай на Заході режимлять,— не схвалив господар,— там раціони на дистрофіків розраховані. А я люблю, щоб в тілі...

— До кави, рідні, до кави,— припрошувала господиня.— Змішала «плантейшен» та «арабіку». Закачаєтесь!

— А Вальок щось на ф-ні змендельсонить для кайфу,— підтримав господар.— Ану, Вальок, влупи по клавішах, щоб не розсохлись!

Іменинник поважно вибренькав класику.

— Ще в ізостудію ходить і в хореографічну секцію,— шепотіла господиня,— оце про іноземні мови домовилась...

— Ех-ма! Культура! — розчулився дядько Спиридон.— Йди сюди, Ріхтер. Сідай дядькові на коліна. Артистом будеш, племінничку?

— Таке скажете, дядьку! — розсудливо мовив іменинник.— Хіба без блату в народні проб’єшся? А всі інші — кловуни, потаскуни.

— То катай до мене, разом пошахтарюємо,— засміявся Спиридон.— У нас без блату, аби руки золоті й голова світла.

— Пупок рвати, килу наживати? — батьковим голосом прорік Вальок.

Спиридон похлинувся кавою.

— В науку давай, Вальок! — кинув клич Дормидонт, аспірант.

— Ха! Наука! — маминим голосом мовив іменинник.— Очі в окулярах, а зад голий.

Аспірант вдавився цукеркою «Космос».

— Ну жартівник! — прийняла естафету тітка Малайка.— Ну Тарапунька, Ільченко й Карцев! В радіо катай, у нас гумор у шані.

— Ха! Не смішіть, тьотю. Мама каже: лопоче щодня наша радіодама, а шубу пристойну ніяк вибалакати не може.

Маланка вимкнулась.

— Що мелеш! — бахнув кулаком господар.

— Обережно, чеський сервіз,— зойкнула господиня.— У синулі жар, грип, мабуть, пандемія ходить австралійська. Подивись, Парфентію, ти ж лікар...

— Ортопедом ти, зрозуміло, не будеш,— одразу поставив діагноз Парфентій, садовлячи спадкоємця на коліна.

— Ще чого, дядьку! — батьковим голосом мовив Вальок.— Сім років штани терти, щоб у костоломи вибитись...

— Здоровий! — жорстко поставив діагноз Парфентій.— То ким будеш, симулянте?

— Писателем можна,— відповів іменинник.— Наш сусіда анонімки писав, як романи. Тато й мама хвалили — оце писатель! Інвалідного «Запорожця» й трикімнатну квартирю виписав.

— Замовкни! — гахнула чашку господиня.

Гості розтанули, як привиди. Ні тобі — дякую! — ні тобі — до побачення! На англійський манір.

Лише бовванів у кутку монументально мовчазний Гервасій.

— Так їх, Вальок! — загув він, перехиляючи десертний коньяк просто з пляшки.— Я в меблевому магазині, приміром, а всього навалом. Академіки, бува, руку тиснуть...

— Вас скоро посадять,— сказав Вальок татковим голосом. І з маминим зітханням додав: — Бо гуляєте, як інтурист.

— От спасибі! Сердечне вам мерсі, свояки! — зійшов на поросячий вереск монументальний Гервасій.— Як кажуть, вік не забуду!

І вимівся, як вихор, не випускаючи пляшки.

Так ніхто й не дізнався, ким буде Вальок. До вух Гервасія ще долинув його зойк:

— Ой, не буду! Ой, не буду!

Перша фраза мого чергового репортажу народилася легко.

«Як тісно переплелися в нашому житті суспільне й особисте!» — написав я. І відразу згадав, що маю вирішити кілька невідкладних особистих справ.

— Йду перевіряти факти! — солідно збрехав я секретарці і втік з редакції.

Програма-мінімум була такою: спочатку перукарня, потім — магазин, ще — пломбування зуба, п’яте-десяте і... якраз встигну забрати на службі портфеля.

Підійшов до перукарні і вперся лобом у табличку:

«Перукарня працює щоденно, крім неділі. Вихідний день — вівторок».

Був вівторок.

«О всесильний законе єхидства! — подумав я.— Хто відкриє твій таємничий механізм, хто нарешті...»

— У «Дарах ланів» тараню дають! — почувся схвильований голос. Я плюнув на філософію і