Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

Акцію охороняли прихильники партії «Русский блок»1. Ця проросійська партія, як уже йшлося, мала в Криму досить скромну електоральну базу. На виборах до Верховної Ради України в жовтні 2012 року за неї проголосували 1,2% виборців-кримчан, проте до парламенту вона так і не потрапила. Лідер партії Геннадій Басов став депутатом Севастопольської міської ради у жовтні 2010 року.

На мітингу 23 лютого Алєксєй Чалий зробив таку заяву: «Ми захищатимемо своє місто й не дозволимо нікому диктувати нам умови, тим паче націоналістам»2. Згодом на сесії Севастопольської міської ради його затвердили головою Координаційної ради з організації управління із забезпечення життєдіяльності міста. Проте, як стверджує Білоцерковець, депутати Севастопольської ради, уважаючи Чалого вискочкою, зовсім не горіли бажанням підігравати йому та ставати пішаками в чужій грі.

Про це вдало сказав опозиційний до правлячої Партії регіонів на момент тих подій депутат Верховної Ради АРК Леонід Пілунський (фракція «Народний рух»): «Крим — це дуже великий шматок, яким Росія може вдавитися. Вона не проковтне. Севастополь — найстаріше місто в усій Україні».

Про «авторитет» Алєксєя Чалого серед місцевих депутатів свідчить ось такий спогад Дмитра Білоцерковця: «У Севастополі в цей момент безуспішно проходить сесія. Конкретно ситуація була така, що, враховуючи факт, що на мітинги приходять не більше 300 людей, це виглядає досить кумедно, адміністрація продовжує працювати, призначає в. о. голови міської адміністрації, також проходить сесія Севастопольської міськради, на якій приймають цікаве рішення про створення абсолютно „лівого“ органу, якоїсь громадської ради при міськраді, яку очолює Чалий. Це було все навмисно, тобто депутати „прокатили“ Чалого для того, щоби нічого не ухвалити, але хоча б якийсь статус дати. Тоді масово вривалися на сесію проросійські активісти, проплачені й громадяни Росії. І депутати дуже грамотно й гарно себе вели. Вони ухвалили рішення, яке їх ні до чого не зобов’язувало, не маючи ніякого положення, ніякого інструмента, вони тримались до останнього. Навіть представники „Русского блока“ та інших проросійських організацій не хотіли в Росію, тому що вони розуміли: щойно Севастополь стане Росією, то автоматом у них обрубується все фінансування. Вони також не ідіоти, і вони все це прекрасно прорахували. Тоді розпочинався поступовий тиск, і депутати міськради Севастополя здалися пізніше депутатів ВР Криму, вони здалися, тому що зрозуміли, що іншого вибору в них уже не було».

Голову Севастопольської міської державної адміністрації (СМДА) Володимира Яцубу довго не пропускали виступити на мітингу, а коли нарешті він пробився на сцену, його засвистали. Крізь крики Яцуба намагався заспокоїти натовп, закликав «для проформи» до єдності України, проте ці заклики виявились марними.

Виступаючи на мітингу 23 лютого, Яцуба сказав: «Не діліться, хто звідки приїхав. Бо якщо ми почнемо ділитися, це погано скінчиться, і проллється кров. Не можна розділити Севастополь і Україну»3.

Дмитро Білоцерковець уважає, що роль Яцуби в усій цій історії була вкрай непривабливою: «Активно відстежуючи діяльність Володимира Яцуби, я міг упевнитись у тому, що це людина зарозуміла, яка вважає, що все контролює в місті, а в реальності нічого не контролює. На мою думку, спровокував даний мітинг [23 лютого. — Прим. ред.] безпосередньо Яцуба, який на сьогодні, на жаль, ще не поніс жодної відповідальності».

Уже наступного дня, 24 лютого, Яцуба, заявивши, що «немає керівників, які його призначали», подав у відставку та вийшов із Партії регіонів.

Разом із загостренням ситуації в Севастополі на півострові різко активізувалися проросійські організації, які до цього були доволі пасивними.

Реакція та коментарі окремих органів влади Криму були конкретнішими й оперативнішими.

Прокурор міста Севастополя Ігор Пілат у заяві цього дня наголосив: «Я нагадую всім правоохоронцям — ми з вами давали присягу на вірність Українському народу та Державі. Закликаю всіх припинити протистояння, сприяти правопорядку в місті, миру та спокою й не допустити жертв і самосудів»4.

Відомий кримський тележурналіст Олександр Янковський так пригадує події тих днів на півострові: «22 лютого 2014 року стало зрозуміло, що Янукович утік з України. А вже 23 лютого люди вийшли на великий мітинг на площі Леніна в Сімферополі. Там були й кримські татари, і росіяни, і українці. Активісти хотіли знести пам’ятник Леніну негайно. У принципі, уже все для цього було готове. Але вирішили дати можливість зробити це міській владі. Навіть встановили термін — до 10 днів».

Як бачимо, 23 лютого стало «тестовим» днем на початку так званої Кримської весни. Переконавшись у пасивності місцевої адміністрації та силових структур, сепаратисти й Кремль вирішили вийти за межі Севастополя, поширивши свої дії на весь півострів.

За свідченням проукраїнських активістів, цього дня неідентифіковані БТР [очевидно, вони належали ЧФ РФ. — Прим. ред.] повністю перекрили всі в’їзди-виїзди до Севастополя.

Там уже з’явилися протитанкові «їжаки»5, у місті почали формуватися загони «самооборони». Голова МВС Арсен Аваков прокоментував це так: «Я не можу говорити, бо це компетенція СБУ. Однак учора я також займався цим. І нам вдалося зупинити певні негативні дії у Криму»6.

Голова Ради міністрів автономії Анатолій Могильов виступив із заявою щодо закликів активістів проросійського мітингу в Севастополі 23 лютого зняти його з посади: «Я категорично не згоден із тим, що, як то кажуть, треба б Могильову піти. Корабель одержав пробоїну, капітан в єдину шлюпку сів, віддав честь, утер сльозу й пішов із цього корабля! Я таким капітаном бути не хочу»7.

Анатолій Могильов був одним із керівників