Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Той не письменник, хто сам не вірить у те, що він пише. Для письменника межа між реальністю реальною і реальністю уявленою тонюсінька, легко розмивається, зливаючи ці реальності воєдино. Якби запитати Нюру, щоб сказала чесно, вірила вона у свої видумки чи не вірила, вона не змогла б відповісти певно. Тому що не писала, а записувала слова, диктовані їй уявним адресатом. Писала і бачила перед собою свого коханого чітко і ясно, як він сідає в літак, як вилазить на крило і зістрибує на землю, як, нахилившись над листком паперу, описує своє життя. Поки писала, іншого разу зізнавалась собі, що пише сама, а закінченого листа бере до рук, наче він насправді прибув здалека. І, бувало, сама собі зачне перечитувати і всміхається або плаче. І, жінкам читаючи, переживала усе заново.

Тайці Горшковій прийшла похоронка, вона вибігла на мороз в одній сорочці, качалася по снігу, кричала на всеньке село. Нюрі стало незручно, що вона така вдатна, – Іван воює, не знаючи ніяких неприємностей, – і до наступної суботи приспіло від нього повідомлення, що в нерівному повітряному бою він був поранений, знову спустився на парашуті і потрапив у госпіталь. І звідтіля написав, що «як тільки очнувся в сознанії, відкрив очі, дивлюся і втямити не можу, де це я знаходжуся і яким путьом я тут очутився. І ось тепер я лежу і, обратно заплющивши очі, думаю про вас, вспоминаю вашу наружность, і ваш голос, і ваше диханіє. А санітарки тут усі красиві, та красивше вас нікого нема».

У листах містилися різні настанови на всі випадки життя. Іван просив Нюру берегти здоров’я і життя, з натопленої хати не вибігати на мороз не закутаною і не полоскати білизну на річці, доки лід повністю не встановився. А також слідували детальні пояснення, як зберігати картоплю, шаткувати капусту чи підправити ґанок. Чомусь автора зачіпали національні проблеми, яких він торкався не раз і в такому дусі:

«А дехто каже, що німці це особо зловредна нація, а я так скажу вам, дорога Нюра, що нації всі бувають одна одній рівноцінні, отлічаються тіко кольором волосся чи очей та по-іншому балакають, а в остальном всі ісключітєльно такі, як ми, окромя циган. Учора прийшло мені пісьмо од товариша Калініна, він сообщає, що награждьонний я тепер ще один раз орденом Леніна».

Були міркування відносно щонайкращого облаштування життя в даних умовах:

«А жінкам, які слухають мої листи, передайте, що жизнь їхня нині така тяжола, що ні в сказці сказать, ні пером описать, но нічого нє подєлаєш, ось така война. А після войни тоже нічого хорошого не предвідітся, потому шо колічество нашого брата со временєм тєчєнія войни постєпєнно уменшається, а я так думаю, шо єслі би у нас ввєсті хоча би на время мусульманські правила, у них же на одного мужика буває і шість, і десять жон, і так тоді мужчин усім хватає. Я не тому, що за такий разврат, но жалко мені, Нюра, дуже жалко усіх жінок, вже до того жалко, що на всіх би зразу женився і всіх би зразу пригрів. Но на самому-то ділі у мене нікого нема і бути не може, окрім вас одної, з чим і розстаюсь до слєдующого мого пісьма, яке буде написано через тиждень».

Від піклування про обездолених жінок і від порад по господарству він знову переходив до описання подвигів, отриманих за це урядових нагород і військових звань.

До кінця війни удостоївся Іван звання Героя Радянського Союзу і чина полковника. Нюра знала, що за полковником ідуть генеральські звання, але підняти коханого до таких висот не наважилася.

Закінчення війни жителі Красного зустріли хто радісно, а хто з плачем. Жінки, до кого поверталися чоловіки, раділи, а ті, до кого ні, ще більше своє горе горювали. Ніхто не знав, хто і коли прибуде, деякі жінки ходили в Долгов на станцію регулярно, як на чергування. І Нюра також ходила разом з іншими. Вона сама так повірила своїй видумці, що, приходячи на станцію, вдивлялася в усіх полковників, які з’являлися там нечасто, іноді, втім, дивилася й на тих, хто був чином понижче.

У Красне повернулись із війни всього три чоловіки. Із них цілий тільки Мякишев, а решта – Плечевий без руки і Курзов без ока.

Щодня по дорозі на пошту Нюра завертала до станції, стрічала черговий поїзд, штовхалась серед усякого люду, оглядала крадькома пасажирів, що сходили на перон, і йшла спустошеною. І зрештою коротко і сухо написала сама собі сповіщення: «Цим повідомляємо, що ваш чоловік геройськи загинув у нерівному військово-повітряному бою з фашистським стерв’ятником».

Треба було поставити підпис, і вона спочатку написала посаду: «командир Енської частини», потім звання: «генерал-майор», потім вирішила, що це занадто, переправила на «генерал-лейтенанта», подумала, що це малувато, переписала все від початку до кінця, означила підписанта «генерал-капітаном», а прізвища й тут не придумала, поставила закарлючку й заридала…

…Наприкінці сорокових років з’явилися в селах фотографи-шабашники. За невеликі гроші, а то й за натуральну плату продуктами збільшували фотографії, а якщо треба, прикрашали, підмолоджували, одягали пристойніш. Один такий, у довгому, до п’ят, суконному пальті, в шляпі з опущеними крисами, з ящиком через плече, постукав до Нюри.

– Ну що, хазяйка, будемо робити портрети?

– Чого? – перепитала Нюра.

– Збільшую портрети. З мухи роблю слона, з маленької карточки – великий портрет. Одинарний коштує п’ятнадцять рублів, подвійний – четвертак.

Він відкрив папку і став показувати ретушовані фотопортрети різних людей і те, з чого вони були зроблені. Подібні творіння Нюра уже в когось бачила і не раз думала, як би і їй замовити щось подібне, але не знала, де і як. А тут підвернулась така оказія. Вона запросила фотографа до хати, показала йому карточки – свою й Івана. Знімок Івана, пришпилений булавкою до стіни, був маленький і вицвів. Людину, на ньому зображену, було ледь видно і схожою вона