Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Страшні історії 📚 - Українською

Читати книгу - "Страшні історії"

334
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Страшні історії" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 31
Перейти на сторінку:

— Гайда звідси! Бач, забавку знайшли, — добродушно промовив Огородников, і диво — собаки послухалися його.

Спочатку більші, потім — менші пси розступилися, а тоді й розбіглися в різні боки. Правда, відбігли недалеко: посідали невеличкими гурточками, ніби чекаючи, коли ж їм знову дозволять погратися з цим нахабним хлопченям. Звідкись підбіг старий знайомий Максима — пес Буян. Зиркнувши на нього, облизнувся і став біля хазяїна.

— Які люди! — блазнювато протягнув Артур. — Та ще й без охорони, без дяді міліціонера. Ти мені гроші приніс, юначе? За собачкою прийшов? Диви, скільки їх тут. Кого хочеш вибирай, коровай, коровай!

— Злазь, не бійся, — поблажливо дозволив Плямистий. — Іди сюди, поговоримо.

Максим, зиркаючи на собак, обережно сповз на животі по днищу човна. Ноги зрадницьки трусилися. Розуміючи, що тікати нема куди і він попався, хлопець покірно підійшов до Огородникова.

— Ну, чого ж тебе знову сюди принесло? Я так розумію, це ти — Артурчикова помилка?

— Та ну, яка помилка! — спробував боронитися Артур.

— Не така вже й велика, — спокійно відповів Плямистий. — Але й не дуже маленька, скажу я тобі. Чого тобі треба, синку? Для чого ти прийшов сюди? Чого домагаєшся? Собаку тобі треба чи нехай Артурко гроші твої поверне? Що мені треба зробити, аби ти більше сюди не ходив?

— Його, Петровичу, тільки смерть може зупинити! — Артур зробив страшні очі.

Максим відчув, як усередині все вкрилося кригою.

— Не лякай, не треба, — жартома насварився на нього пальцем Плямистий. — Хоча від цих тварюк, — він кивнув головою в бік бродячих собак, — усього можна чекати. Наприклад, кусне тебе одна — і матимеш уколи в живіт. А мені твої тато з мамою ще подякують гарненько за те, що їхнього надто цікавого синулю від злих собак урятував. Бо сам винен, грався в неналежному місці. Ні, юначе, таких собак, як тут живуть, люди ніколи не любили і не шукали. Ти бачиш справжніх бійців, хижаків. Захочу я — рота солдат від них тікатиме. Люди, хлопче, повинні платити. І за любов до собак, і за нелюбов до них. Цих тварин теж хтось колись із дому вигнав.

— Тепер, виходить, інші повинні розплачуватися за чужі гріхи? — обережно поцікавився Максим. — А ви тут сховалися від життя, та ще й проголосили себе царем собачого царства, бо не можете нормально вжитися з людьми?

Огородников не встиг нічого відповісти. Здалеку почулося гудіння машини, долинули чиїсь нерозбірливі голоси. Знову загавкали собаки. Крадії перезирнулися, потім дружно глянули на Максима.

— Ви правильно здогадалися, — хлопець ледь стримував переможний тон. — Це по мене приїхали. Я збирався дещо дізнатися, та на випадок, якщо о певній годині не повернуся і не дам про себе чути, мене шукатимуть тут.

— Тебе не було тут, юначе, — просичав Плямистий. — Я ще не договорив з тобою. А розмова у нас дуже цікава. Заодно мені хочеться дізнатися, як це у тебе опинився собака, знайдений нами для одного собаколюба…

Артур ступив до Максима, чіпко вхопив його за руку і потягнув до сараю, де зазвичай тримали викрадених собак. Хлопець перелякано закричав:

— Не туди! Не треба туди! Я боюся!

— Правильно робиш, — Артур клацнув язиком і заштовхнув Максима всередину. Раз-два — закрив засув. Попередив: — Не думай кричати, голову відірву і Буяну віддам.

Максим, очевидно, вирішив повірити в погрозу. Ще раз задоволено клацнувши язиком, Артур швиденько забіг у вагончик, зачинившись зсередини. Не хотів, аби його тут бачили.

Тим часом Огородников уже зустрічав чергових непроханих гостей — Білана-старшого і Дениса Черненка.

Глава 16
Фокуси

— Де мій син? — закричав Білан-старший, вистрибнувши з машини.

— Е, шановний, обережно! Не робіть різких рухів! — попередив його Плямистий.

І правда — варто було татові шарпнутись, як із різних боків до машини посунули з погрозливим гарчанням собаки, а Буян вишкірив гострі зуби. Білан-старший зупинився, проте не збирався відступати. Денис, хоча теж побоювався місцевих псів, тим не менше вийшов із машини і став поруч із ним.

— Тут повинен бути мій син, — суворо повторив Білан-старший.

— А я повинен літати! — гарикнувся Плямистий. — Із чого це ви взяли?

— Ви мене пам’ятаєте, пане Огородников, — сказав тато. — Мусите пам’ятати. А щоб освіжити вашу пам’ять, зараз сюди приїде той самий майор міліції. Тільки вже не сам і не як приватна особа. З ними буде достатня кількість народу, аби встановити на цій території закон і порядок.

— Слухайте, перестаньте мені погрожувати! Нема тут вашого хлопця! Нема! — зробивши паузу, він сказав уже не так категорично. — Принаймні я його тут не бачив. Узагалі, територія охороняється і стороннім, тим більше — неповнолітнім, тут із різних причин перебувати просто небезпечно.

— Ну, а якщо я перевірю? Хоча б он той сарайчик? — Білан-старший навіть показав рукою в бік сараю, який став Максимовою тюрмою.

На якусь мить Огородников помітно розгубився. А тоді швиденько взяв себе в руки, промовив зухвало:

— Будь ласка! Тільки попереджаю: один раз ви там уже шукали викрадених собак. Невже ви думаєте, що знайдете там вкрадених дітей?

— Я не стверджую, що ви, пане Огородников, викрадаєте дітей, — трошки збавив оберти Білан-старший. — Більше того — готовий погодитися, що ви справді не бачили тут мого сина. Він міг прокрастися туди і десь заховатися. Знаєте, перехідний вік… Я сам не можу часом дати пояснення ідеям, які приходять в оці голови, — він постукав кісточками пальців по маківці Черненка. — Можливо, я зараз гарячкую. Ось і розберемося.

Такі слова, очевидно, заспокоїли Плямистого. Знизавши плечима, він жестом запросив Білана-старшого за собою. Підійшовши до сарайчика, сказав уже знайоме: «Але-гоп!» і театральним жестом розчахнув двері.

1 ... 13 14 15 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страшні історії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страшні історії"