Читати книгу - "Векша"

“А хоч знаєш, з якого ти селища?” — запитав Векша.

“Ні, не знаю, — зітхнув. — Я ж казав, що малий тоді був. Може, п’ять або шість літ…”

Нині Путята засмучений і неговіркий. Дивиться у воду й стиха наспівує журливу пісню:

Векші хочеться розвеселити його.

— І чого ти завів такої сумної? Не на похорон же зібралися. Треба радіти, а не сумувати.

— Нема чого радіти.

— Як це нема? В таку мандрівку відбуваємо, див скільки побачимо.

— Уже бачив. Не вперше пливу.

— То й що, більше не вабить?

— Ні, вабить.

— Чого ж тоді ти?

— Та нічого… — зам’явся Путята, видно, спершу хотів щось сказати, а потім передумав. — Це я так. Попливемо, сам побачиш…

Векша більше його не розпитував, не розвеселяв, гадав: Путяті неохота йти в похід тому, що доведеться добряче потрудитися за веслами, а він, мабуть, направду трохи ледачкуватий.

Проте і його, Векшу, теж огортав смуток. Це ж він попливе з Києва, а варяги ті залишаться і таки можуть поглумитися з Яни.

“Чи то ж прийде вона проводжати?” — думав.

Приклав до чола долоню й пильно вдивлявся в натовп.

Нараз щаслива усмішка освітила його обличчя.

— Сюди, сюди! — загукав радо й вистрибнув з човна на пісок.

Підійшла Яна з отцем і матір’ю. В руках вона тримала чималий клунок.

— Яна тобі на дорогу гостинець зібрала, — сказав стрільник, подаючи клунок.

Векша одвів руку.

— Чи то ж гоже приймати щось без оддарування? А в мене нічим. Хіба що тоді, як із Царграда повернусь…

— Бери! Чи оддаруєш, вернувшись, чи ні, та знай, що ми завжди тобі раді…

— То нехай буде по-вашому, — вклонився Векша, приймаючи дарунок.

Раптом заворушився, загомонів натовп:

— Князь! Князь!..

Векша озирнувся.

До річки під’їжджав чималий загін вершників, перед якими розступилася юрма; чоловіки знімали шапки, схиляли голови.

Попереду на білому довгошийому й тонконогому коні їхав князь Ігор. З його широких пліч до самих стремен спадало малинове корзно, з лівого боку з-під корзна виглядав широкий меч, на голові поблискував золотавий гостроверхий шолом. І одяг, і меч, і кінська збруя — усе сяяло на сонці дорогими самоцвітами, аж очі сліпило.

За князем простував київський воєвода Свенельд. Він також мав пишне ратне вбрання, дорогу зброю і гарного вороного коня.

Князя і воєводу супроводжували дружинники. Вони їхали по чотири в ряд.

Коли б тут не Яна, Векша, мабуть, і очей не відвів би од них. А так зиркнув раз та й годі.

Дівчина зажурено дивилася на хлопця й кусала червоні, мов ягідки-сунички, вуста.

— Ти ж, як повернешся, прийдеш іще до нас? — спитала вона голосом, повним туги.

Йому щось стиснуло в грудях.

— Прийду, Яно! Неодмінно прийду! — пообіцяв твердо.

— Ждатиму… — прошепотіла.

Підійшов гість з родиною. Походяни прощалися, сідали в човни. Чулися плачі, зойки.

— Ну, коли в тебе немає тут близьких, то дозволь нам за них бути, — сказав стрільник і, обійнявши Векшу, поцілував.

Стара також благословила його в дорогу.

Яна стояла бліда й нерішуча, тремтячими пальцями заплітала й розплітала на грудях косу.

— Що ж, дочко, — звернувся до неї стрільник, — прощайся й ти. Адже він не чужий нам.

Яна наблизилася до Векші. Він поклав до ніг клунок, узяв її за руки, щось казав уривчасто, схвильовано, вона також воркувала йому, соромливо опустивши жальні очі, а що саме, пізніше не міг згадати. Вони обоє були немов у напівзабутті. Опам’яталися тільки тоді, як до Векші нетерпляче загукав Куделя:

— Сідай! Сідай у човен!

Коли б це не на людях, Векша, звичайно, палко поцілував би на прощання Яну в гарячі вуста. А так лише цмокнув у щоку, як меншу сестричку, взяв клунок і квапливо скочив у човен.

— Відчалюйте! — наказав гість.

Однодеревка попливла від берега.

Загін попростував до головного причалу, де стояли князеві, воєводині та боярські насади і лодії.

Що вже там діялося, Векші не видно було з човна. Але Путята знав, йому не раз випадало бачити, як чиниться прощальний обряд, коли гості вирушають із Києва у похід. Тож він і розповідав про все своєму напарникові:

— То вони поїхали до пристанського капища. Волхви складуть Велесу пожертви — коня, бика й білих та чорних когутів. Тоді окроплять човен жертовною кров’ю.

— І наш кропитимуть? — спитав Векша.

— Авжеж кропитимуть. Побачиш… Далі князь скаже прощальні напутні слова. По тому човни вилаштуються на річці, гудаки задмухають у ріжки й попливемо.

Невдовзі біля капища страшно заревів бик, мабуть, коли його вбивали на пожертву. Згодом знову почулося ревіння.

— О! — вигукнув Путята. — Цього разу аж