Читати книгу - "Прекрасні катастрофи"

В такі ночі марення рясно плетуться в потомленій й стривоженій фантазії, але важко сформулювати їх бідною людською мовою.

Велич природи, з якою так рідко доводиться стикатися міській людині, розбуркувала рештки неурбанізованого ліризму. Сахно згадала, що вона степовичка — дитя розлогих просторів далекої країни — і мимоволі поринула у спогади. Несподівано для себе самої вона заспівала навіть стиха якоїсь рідної пісні. Її рідні не знають іншого вияву для своїх почуттів: радіючи чи сумуючи, вони завжди заспівують.

Вона була б довго ще просиділа тут, співаючи рідних пісень, коли б не довелося їй зовсім несподівано здивуватися і, будьмо щирі, — Є удруге за цю ніч перелякатися… Але здивувалася й перелякалася Сахно з цілком поважних причин: з-за її спини залунала її рідна мова, — хтось підтягував її співам.

Отямившись після першого замішання, Сахно глянула вгору, звідки линув спів. У темному чотирикутникові вікна на другому поверсі альтанки вона розглянула нечіткий обрис погруддя.

— Хто ви? — не зовсім сміливо прошепотіла Сахно.

— А ви? — відказав голос. Деякий час Сахно не знала, що далі сказати, й взялася до цигарки.

— Мене трохи налякав ваш спів. Я ніяк не сподівалася, що тут хтось є, — Є нарешті забалакала вона. — Пробачте, коли стурбувала вас.

— Нічого. Мені однаково не спиться. Це… може, моя остання ніч, а такої ночі не кожний засне. До того ж мене здивувала рідна пісня. Я не сподівався почути її тут, саме тут, в цьому проклятому мовчазному місці.

— І мене це здивувало, — погодилася й Сахно.

— Ви українка? — запитав ще незнайомий, очевидно, дуже балакуча людина.

— Так. Ви теж?

— І я теж. Якийсь час обоє помовчали. Незнайомий муркотів собі під ніс заспіваної щойно пісні.

— Ви сказали, — заговорила знову Сахно, — що це, може, ваша остання ніч. Даруйте мені, якщо це нечемне запитання, але чому це має бути ваша остання ніч? Хіба збираєтесь… той… не жити більше?

Незнайомий урвав спів.

— Ви жартували?

— Ні. Я, власне, і сам не знаю. Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки Житиму, а й житиму значно краще… Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра.

— Хіба доктор Гальванеску лікар?

— Атож. Ще й який!

— Він має робити вам операцію?

— Як би вам сказати? Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операційний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися.

— Пробачте, — спинила його Сахно. — Я не зовсім розумію вас. Я не збагну, як тлумачите ви оце слово «операція», алегорично?

— Що? — злісно перепитав незнайомий. — Що ви там говорите?

— Я не збагну, про яку операцію ви кажете?

— Як то «про яку»? А ви хто? Хіба ви не з нашої отари?

— Тобто ви питаєте…

— Мабуть, цупко тримаєте в кишені білет, що його одержали в емігрантському бюро від агентів цього опереткового професора разом із двома тисячами лір завдатку?

— Я категорично не розумію вас, — розвела руками Сахно. — Про який білет ви говорите?

Незнайомий замовк і згодом стурбовано запитав:

— Ви хіба не маєте жовтої картки?

— Ні.

…Якийсь час нагорі в альтанці було тихо. Погруддя незнайомого, що вже чітко вирізьблялося в передранішніх сутінках, застигло і вже більше не хиталося. Тільки після довгої паузи він заговорив знову.

— Тоді… тоді вибачте, я зв’язаний словом і… не можу з вами розбалакувати. — Потім зовсім тихо він додав: — Хто його знає, чи не вартує тут, за кущами, хтось з його агентів.

— Тут нікого немає, — Є зашепотіла Сахно, — нас ніхто не може почути.

Вона вся спалахнула цікавістю. Це ж, либонь, таємниця доктора Гальванеску от-от має їй відкритися. Все незрозуміле й таємниче, всі побоювання, які щойно заспокоїла, зринули знову ще з більшою силою. Але незнайомий спинив її.

— Чекайте. Хто ж ви така? І що тут робите?

— Я вчора приїхала. З Німеччини. Мене відрядила академія наук обізнатися з господарством доктора Гальванеску.

— Обізнатися з господарством доктора Гальванеску? Ха-ха! — хрипко зареготав незнайомий. — Шукайте іншого дурня. Тут ви нічого не дізнаєтеся. Він надто хитрий, злочинний і могутній.

— Розкажіть же мені. Я вас прошу. В чому річ? Ви мене страшенно заінтригували. Та й сама я надивилася тут багато незрозуміло й таємничого… Якщо можна, я зійду до вас нагору. Ніхто не побачить і не почує…

Незнайомий мовчав. Він, здається, погоджувався. Але раптом він схаменувся.

— Стривайте. Ви, кажете, приїхали з Німеччини?

— Так.

— Але ж ви українка?

— Авжеж.

— Емігрантка?

— Я, бачите… вчилась у Німеччині і залишилась при кафедрі для наукової роботи. Після того я маю повернутися додому…

— Значить, ви… радянська громадянка?.. — Незнайомий відсахнувся від вікна й з прокляттям грюкнув рамою.

Сахно ще чула, як він вовтузився біля шпінгалета, клянучи себе й Радянську владу.

Приголомшена й розгублена стояла Сахно під вікном, не знаючи, що їй робити. Вона б простояла так довгенько, та вікно ще раз відчинилося і звідтіля на мить висунулася голова обуреного незнайомого.

— Коли ти, проклята комуністична суко, не підеш зразу звідси геть, я негайно протелефоную докторові Гальванеску!

Така загроза не віщувала Сахно нічого доброго. Не в її інтересах було, щоб доктор Гальванеску дізнався про її надмірну цікавість. Тому вона не примусила просити себе вдруге й швиденько подалася геть від альтанки.

Вийшовши на просіку, Сахно спинилася. Але марно силкувалася вона збагнути все, що оце зараз почула. Годі було розібратися в усій плутанині з